5.11. Світланка не здавалась

За місяць після похорону чоловіка зателефонувала Світланці колишня подружка.

- Слухай, кого я сьогодні бачила, нізащо не вгадаєш.

- Олексія? – Світланка і сама не знала, чому саме назвала його ім’я.

- То ти вже про все знаєш?

- Про що саме я маю знати?

- Твій колишній коханий тепер живе у Києві, має свій бізнес. Знаєш, крутий такий дядечко, а ще… я в шоці, Свєта, бо він і досі неодружений.

- Справді?

- Олексій мені розповідав, що чув про твоє раннє заміжжя, про двох дітей.

- Він знає, що мій Михайло… помер.

- У тім то й справа, що досі не знав.

Навіщо вона про це спитала?

Але Любка все піддавала жару.

- Світланко, ми говорили із Олексієм про те, про се, між іншим я натякнула на вашу дитячу дружбу, і уяви, він зізнався, що до цих пір кохає тільки тебе.

- А… де ти його зустріла? Олексія….

Усе почуте здавалося Світланці сном.

Перед очима у неї раптом зринули спогади про прогулянки, розмови. Особливо чітко пригадалася сцена із першим поцілунком; подарований перстень, якого вона зберігала у таємному місці, обіцянка обов’язково дочекатися зустрічі та бути разом.

- Я ж тут працюю у садочку, і біля нас відкрився ресторан, - торохтіла Люба. - Вчора ми з колегами пішли туди відзначити мою грамоту - отримала як кращий працівник дошкільного закладу.

- Вітаю…

- Посиділи, потанцювали, а потім я захотіла поспівати караоке. Ну, й поспівала…

- А ти це можеш.

 - О, я співаю краще від усіх, але ти слухай. Іду зі сцени, аж тут імпозантний мужчина йде напроти, несе мені букета. Гадала, що матиму кавалера, а він запитує: «Ти Люба?» Чесно, Світланко, я Олексія зовсім не впізнала, бо геть змінився. Та він мене впізнав. Запросив за свій столик, пригостив вином.

- То він випиває? – в Світланки похололо у грудях, у кожному натяку на спиртне вона підозрювала залежність.

- Що?

- Нічого, розповідай.

- Випили по келишку, кажу, і Олексій вилив переді мною душу.

- Якось воно невчасно…

- Ти що це бурмочеш?

- Кажу, що щойно поховала чоловіка.

-  Коли зізнатися відверто, я здорово тобі колись заздрила, за цього Олексія…

- Але чому ж він досі не обізвався, - Світланка дивилась у вікно й побачила там райдугу – минула перша весняна гроза.

- Я йому розповіла, що твій Михайло помер, а ще… вибач, про все те, що тобі довелося пережити за всі ці роки.

- Не треба було, Любко, я не хотіла б, щоб Олексій мене жалів… Це ж я його не дочекалася, зрадила нашу любов.

- Ще скажи, що не хочеш його побачити.

- Хочу… та не тепер…

- Чому? У тебе, хтось є?

- Немає у мене нікого, - сумно зітхнула Світланка, а у самої від хвилювання серце мало не вискочить із грудей.

- То в чому справа? Олексій має намір з тобою зустрітися…

- Ні, в жодному разі! Я змучена роботою сільська жінка, нещасна каліка. А він…

- Що ж, Світланко, якщо відмовляєшся, то, може, віддай його мені?

Світланці аж подих перехопило від тих слів.

- Любко, забудь усе, що я допіру сказала. Дякую тобі за гарну новину і … я хочу сама поговорити із Олексієм, тільки ж…

- Олексій просив, аби ти йому передзвонила, коли матимеш таке бажання.

- Кажи номер!

 Вже кілька років Світланка живе у місті. Вона очолює власну приватну школу, куди ходить її донька.

 У вільний від роботи час вони із Олексієм обговорюють книги, які читають разом. А ще щасливе подружжя полюбляє подовгу гуляти по набережній Дніпра, ніжно тримаючись за руки - як коли ще буди дітьми.

Про минуле вони й не згадують – будують плани на майбутнє.