5.10. Світланка не здавалась

 Нема чоловіка вдома - Світланка знову все сама.

Тиждень була на лікарняному, а потім - осінні канікули. Тільки ж у неї господарка.

Підв’язавши живіт хустиною, йшла вона на город; косила люцерну, нагортала повну рядюжку й присівши до землі, завдавала собі на плечі, несла в хлів.

- Чи ти совість маєш? – картала її фельдшерка. – Тобі ж іще рано підіймати важке.

 - Вам легко казати, а чим годувати бичка й корову? Може, я свиням розкажу, що мене болить? Але не повірять, - віджартовувалася.

- Коли втратиш здоров’я – кому будеш потрібна?

- Дитині своїй.

- Хочеш стати для сина тягарем?

- Не доживу…

Михайло, як і раніше, приїздив лише на вихідні. Відчувши, як воно – самому вправлятися по господарству, іноді брався Світланці допомагати.

- Набачився, як воно у людей, - вичищаючи в хліві від корови, розповідав про заробітки. – Одні люди розкидаються грішми, живуть у хоромах, подорожують світом, а інші – у квартирах, не мають городів, харчі купують в магазинах.

- Воно було так і раніше.

- А що я бачив? Село й село. Ех, краще піду й нап’юся, аби не бачити.

Кидав Михайло вила і брів до місцевої розливайки.

Якось повернувся додому збадьорений, кинув від порогу:

- Мабуть, нікуди не поїду, залишуся удома. Дитина росте, а я не бачу. Та й набридло мені батрачити, тягати цемент та цеглу. Що заробив – неначе витекло крізь пальці.

- Чому ж крізь пальці? Добудували хату … багато ще потрібно всього.

- Не бійся, я не сидітиму на твоїй шиї, в сусідньому селі відновлюють свиноферму, там кум завідувачем, запропонував роботу.

- То й добре.

 А за кілька місяців Світланка відчула, що знову захворіла. З’явилася у неї жахлива нудота, слабкість, усе довкола дратувало, ледь-ледь витримувала до кінця робочого дня.

- Щось із тобою не те, - співчутливо натякали подружки.

- Виглядаєш занадто змарнілою.

- А що як неправильно поставили діагноз, і повернулася хвороба? – застерегла мама. – Таке буває.

- Коли останній раз були місячні? – спитала фельдшерка.

- Не пам’ятаю...

- Місяць? Може, два?

- Більше…

- Маєш серйозний гормональний збій, раджу із цим не затягувати.

Розхвилювалася Світланка, вирішила не чекати і просто посеред тижня поїхала до лікаря.

Зайшла до кабінету.

- Недобре мені, - засунула в кишеню гроші. – Ви мене оперували, хочу проконсультуватися.

 Коли ж почула про результат огляду…

- Як таке може трапитися? – дуже здивувалася.

- У вас же є чоловік? Хоч і мінімальна, але можливість завагітніти теж не виключалася. Отож, вітаю.

- Але Михайло останнім часом випивав, і разом ми не спали, - схвильовано пробурмотіла Світланка.

- Може, тоді з кимось іншим? Не вітром же навіяло.

- Хіба … Невже отой єдиний раз, коли ми були на весіллі у родичів і заночували в чужій хаті?

По тому, як зблідло її і так бліде обличчя, як затрусились губи, помітивши на очах сльози, лікар запропонував зробити аборт.

- Ні, я хочу цю дитину, - вона заперечно похитала головою. – Якщо Бог дав…

- Дитина була зачата, як я розумію, у стані алкогольного сп’янінням? Можуть бути небажані наслідки – якесь каліцтво, розумова відсталість, усе життя потім будете жалкувати.

- Я не вживаю спиртного.

- Але Ваш чоловік п’є.

 Як їй не важко було приймати таке рішення, але виносила Світланка і цю дитину.

Вродилась дівчинка.

Після кесаревого розтину лікар запевнив, що тепер їй можна не перейматися – вагітніти вона точно вже не буде.

- І дуже раджу, аби не підіймали важкого та не перевтомлювалися, бо маєте серйозні проблеми зі здоров’ям.

Але Світланка підіймала. Несла на своїх тендітних плечах дітей, вчителювання, п’яницю-чоловіка, стареньку прабабусю, велике господарство… Ні на що вона не нарікала, щодня прокидалася й робила звичні справи, змирилася із долею.

- Багато так живуть, - втішала її мама, коли Світланка часом забігала поплакатися.

- Бог дав тобі такого хреста, дитино, - поважно хитав головою батько. – Кого Він любить, того й карає.

І ось Юрасикові виповнилося вісімнадцять. На весну брали його до війська.

- Потрібно влаштувати випроводжання, - втокмачувала Світланка чоловікові.

- То що? Влаштуємо.

- Михайле, дуже прошу, аби ти допоміг мені у цьому.

- Кажи, що потрібно робити.

В неділю проводи, у середу на подвір’ї стояв шалаш, а в п’ятницю привів Михайло колія. Та доки усі бігали довкола свині, якось не зогляділися, куди пропав господар.

- Сину, біжи пошукай батька, - коли потрібно було розрізані свинячу тушу на частини й заносити в комору, попросила Світланка. – Щось мені тривожно, аби він не напився.

За кілька хвилин вийшов Юрасик із хати.

- Мамо… там батько…помер.

Відразу ж викликали швидку, але чоловіка врятувати не вдалося.

Наступною у потойбіччя відійшла прабабуся Явдоха.

Зосталася Світланка у тридцять п’ять років вдовою з двома дітьми.

- Діти – моя гордість, - гордо відказувала вона тим, що її жаліли. – Я не прожила свого життя марно… та й взагалі – ще не прожила.