5.9. Світланка не здавалась

А вранці прийшла Світланка додому й відразу ж взялася до прибирання. Відкрила настіж вікна та двері, аби вигнати з кімнати нестерпний сморід, згорнула килим, а потім, ковтаючи пекучі сльози, почала вичищати крісло та мити підлогу.

- Мамо, чого ти плачеш? – стояв над головою Юрасик.

 Пам’ятаючи, що ні в якому разі дитина не має ставати свідком конфліктів поміж батьками, Світланка сказала неправду:

- Трохи голова у мене болить, сину…

- Болить?

- І ось тут, - показала на груди.

- То нащо це робиш? Покинь.

- Але у хаті брудно.

-  Я поприбираю, а ти відпочинь.

Забравши із маминих рук ганчірку, Юрасик став поряд навколішки.   

- Ти моя радість.

 Світланка тішилася сином, дуже його любила.

А той був нестерпно схожим на свого татка…

Тож коли увечері після роботи прийшов Михайло додому з покутую, вона його простила.

- Вибач мені, - чоловік понуро сперся на одвірок, блимнув на неї циганськими очима. – То все горілка, моє важке дитинство. Самому противно. Не знаю, що на мене находить, це наче стаю не я. Зрозумій мене.

- Я розумію…

- Я більше ніколи не візьму до рук чарки, клянуся.

- Чи довго зможеш втримати клятву?

- То ти мені не віриш?

З веранди забіг Юрасик, кинувся до татка в обійми.

- У нас дитина, потрібно добудувати хату, твоє навчання, - виклав Михайло козирі. - Як із цим справишся?

- Сідайте вечеряти.

Коли Світланка закінчила навчання й нарешті отримала омріяний диплом - в бабусиному дворі стояв фундамент нової просторої хати, накритий кроквами.

Але стільки ще потрібно було грошей, яких ні на що не вистачало.

І якось Михайло запропонував:

- Знаєш, мабуть, я поїду до Києва на заробітки. На птахофабриці не платять. Та й твоя школа… Тільки й того, що цілими днями валандаєшся з чужими дітьми, а ночами сидиш в книжках.

- Хочеш, поїдь, попробуй, - Світланка була не проти.

- А справишся сама із господарством?

- Та я вже звикла. Який із тебе помічник?

Корови, свині, гуси, кури та індики – усе трималося на її плечах, від чоловіка одна поміч – що жив у хаті.

- Високо ж ти мене цінуєш.

- А як заробив.

 - Збери мені сумку.

І їй аж розвиднилося Світланці, як чоловік поїхав із дому, так стало добре, затишно. Вранці йдуть разом – вона до школи, дитину відводить до батьків. Увечері попорає, напече пирогів, налиє молока– та й дивляться з Юрасиком кіно.

Спокійно лягають спати.

 Коли ж він приїздив на вихідні – починалося знайоме горе: різкі крик, невдоволене буркотіння, сморід від сигарет, горілки, скрізь були розкидані брудні речі, забризкана смальцем плита, затоптані доріжки.

 На Різдво Михайло запросив у гості своїх батьків.

- Хочу, аби усе було по-людськи, - сказав Світланці. – Приготуй святкову вечерю.

А після застілля, випивши бутель горілки, свекор зі свекрухою побилися.

- Нехай мати з батьком переночують у нас, - наполягав Михайло.

- Будь ласка, ні, ти ж обіцяв… я не хочу, аби усе це бачила дитина.

- Юрасику треба знати, як воно у житті насправді. Бо твій батько зробить із нього такого ж тюхтія, як сам, крім Бога і Біблії нічого не бачить і не знає.

- Вже краще Бог.

- То це твій Бог дозволяє вигонити у ніч старих та хворих людей?

- Вони не хворі, а п’яні.

- Такий ти приклад показуєш нашому синові? Невже хочеш, щоб він на старість і нас вигнав із хати?

 А на весну Світланка відчула у животі сильний біль. Спочатку подумала - проста різачка.

Та коли терпіти було не сила, пішла до місцевого фельдшера. Той направив до області. Після огляду їй запропонували лягти на операцію.

- У вас доброякісна пухлина, - пояснив лікар. – Слід якнайшвидше її прибрати, аби не було ускладнень.

- Гаразд, я робитиму, що треба.

- Маєте заплатити… - лікар назвав суму, від якої у Світланки аж потемніло в очах.

- Але я не маю стільки грошей!

- Мусите десь знайти.

- Чому я маю платити?

- Бо всі платять.

- Це несправедливо!

- Гм…

 Світланка набралась хоробрості.

- Невже у нас в країні медицина не безкоштовна? – сердито, по-вчительськи, наполягла вона.

Лікар пильно оглянув її кволу постать, затримався на виснаженому обличчі, на вперто зімкнутих вустах.

Помовчав…

- То ви хочете безкоштовно?

- Так і має бути! Я знаю свої права, а якщо вимагатимете із мене гроші, то я знаю, куди піти.

 - Я зрозумів, - похмуро відрубав лікар. – Обіцяю, для тебе операція буде безкоштовною.

Прийшла Світланка до тями вже на операційному столі, наркоз її чомусь не брав. Біль був такий страшенний, що коли б могла, зірвалася б Світланка на ноги – й втікала. Тільки ж…

- Як мені боляче… - прошепотіла.

І відразу ж на чоло їй упала маска.

 Знову прийшла Світланка до тями уже в реанімації.

- Зробіть мені обезболююче, - прошепотіла до медсестри.

- Лікар сказав, що ви відмовилися від знеболювального, - пояснила та, втомлено дивлячись кудись за вікно: завтра Восьме березня, а вона мусить тут стирчати – за копійки.

- Ні, я не відмовлялася, зробіть мені укол, - просила Світланка. – Боляче, я не можу…

- Зверніться із цим до лікаря. Я на роботі і виконую накази.

- Але ж ви мусите…

- Якщо потрібно, подам судно, вколю антибіотик.

- Покличте лікаря.

-  Він буде післязавтра.

- Я прошу, чоловік вам заплатить… і лікареві, за виклик…

Медсестра із сумнівом поглянула на Світланку, потім на дисковий телефон.

- Зараз попробую додзвонитись.

Лікар прийшов аж уранці, коли у Світланки від болю тьмарилася свідомість, і сухо кинув:

- Годі лежати, підводься. Потрібно ворушитися.

- Мені несила. Скажіть медсестрі, хай зробить укол обезболюючого.