5.8. Світланка не здавалась

 А вже у наступному навчальному році (на подвір’ї прабабусі Явдохи стояв підмурок майбутньої хати), у серпні, коли молода учителька другого класу пішла в декрет, Світланку призначили на її місце.

Думала, що буде на краще - та тільки новий важкий тягар поклала на свої кволі плечі.

- Я, немов моя мама, - жалілася Світланка своїм подружкам-колегам. – Бачу малого тільки тоді, коли він спить. А то підійде, а я – гарик, гарик, «йди від мене, не бачиш, я дуже зайнята»!

- О, то воно таке, - співчували їй колеги. – Учительська праця, це тобі навіть не корів доїти. Там хоч прийшла з роботи, голова вільна, займайся чим треба. А тут. Перше, чужі діти в школі забирають останні сили, а друге – прийшла до хати, та й сідай за книжки й за плани.

- Яке сідай?! – підкинула інша. – А хто буде варити, прибирати, худобу порати, та й на городі – хто? У мене ніколи так не виходило, щоб у хату – та й за плани. Як аж уже всі полягають спати, я вмикаю на кухні світло, приймаю все з столу, розкладаю свої талмуди, та й никаю над ними до третьої години ранку. Буває, що й зошити не встигну перевірити, то кілька днів ношу туди-назад, а діти ж не розуміють, думають, що я вчителька, та й все, і перепитують – «а яка там у мене оцінка?».

- Еге, так-так… гірка наша доля, треба було краще вчитися на лікарку, - шкодувала про свій вибір ще одна. – Там хоч і немає офіційної зарплатні, так хоч могоричами можна надолужити.

- Якими могоричами?! Давно минули ті часи, тепер – тільки гроші. А ні – то геть умри там під порогом, переступлять, та ще й плюнуть. Це тільки ми, дурні вчителі, працюємо задарма, сіємо те «дурне і вічне», - сказала каламбур.

 Уже було малому три роки. На подвір’ї стояла врем′янка – невеличка, зате із великою верандою, всередині дві вузенькі кімнати та кладовка.

- Може, не будемо будувати хати? – збираючись на сесію, Світланка радісно складала торбу: втікала із дому, немов із пекла, їхала туди, де знову відчувала себе вільною людиною.

 Хоч і заняття, і треба було складати заліки, але тепер, коли вона відійшла від жахіть першого року подружнього життя й навчання, знову набралась сил, та й досвіду – у школі, навчання в інституті давалося їй за виграшки. Була ж вона талановита до наук, пам'ять мала бездоганну. Коли іншим студентам доводилося слухати, читати, записувати, знову повторяти, Світланка, один раз послухавши викладача – відповідала, мов дзвіночок. Тут знову почала читати книги, звертати увагу на те, у що одягнута, безтурботно посміхатися до сонця та трави, радіти дощику.

А якось молодий викладач, не знаючи, що ця гарна кмітлива дівчина – уже заміжня й мама, після пар відкликав її за двері, аби запросити на побачення.

Світланка страшенно засоромилася, бо вважала себе недостойною такого красеня.

 - Ні, вибачте, мені, звісно, дуже приємно, але… я маю чоловіка й сина.

- Невже? А скільки ж вам років?

- Двадцять два…

- Тоді ви мене вибачте, не знав, гадав, вам вісімнадцять.

- Далеко не вісімнадцять.

- У вас така гарна посмішка… може, все ж таки якось разом пообідаємо?

- Це зайве. Та й чоловік дуже ревнивий, не хочу проблем.

- На всяк випадок, я чекатиму.

У грудях аж затьохкало, сяйнула Світланка на викладача очима, почервоніла, мов жар, мовчки крутнулася й побігла геть.

Повелася, немов дурне дівчисько, картала себе згодом.

 Але тоді у неї за плечима немовби виросли крила.

Прийшла Світланка на квартиру, яку знімала із кількома подружками, сіла на ліжку, вийняла із сумки люстерко, розпустила волосся, щасливо посміхнулась, милуючись своїм свіжим личком. Де й поділися усі турботи, погляд посвітлів, раптом відчула, що вона жива, молода дівчина, що хоче жити.

- Та красива ти, красива, - підтримала її подружка-однокурсниця. – Таких гарних вуст, а таких вій – немає ні в кого.

- Але ж він сказав, що мені вісімнадцять!

 - Бо ти виглядаєш іще молодшою. Наприклад, аби тебе не знала, ніколи не дала б тобі твоїх років.

- Я народила дитину.

 - Тепер по твоїй фігурі геть не скажеш.

- Але на першому курсі мене усі жаліли…

- Бо справді, коли чотири роки тому я побачила тебе вперше, відразу подумала: яка бідолашка. Але тепер – ти стала зовсім іншою.

Додому Світланка їхала -  світилася від щастя й надії. Вирішила вона, що почне зовсім нове життя, у якому пробачить чоловікові всі його образи.

А, може, і я у чомусь була винна? Правду казав мій тато, що я занадто своєвільна. Може, через Юрасика я мало приділяла уваги Михайлові, от він і гнівався, шукав розради в горілці. Але тепер усе буде по-іншому, як там радила викладачка із психології, своїй дитині слід показувати гарний приклад.

Вже добре поночі зійшла з автобуса – аж ось її подвір’я. Всміхнулась Світланка втішено, побачивши за воротами бабусину хату - стареньку, та чисто вибілену, віконечка і двері сама пофарбувала, за нею червоніє боками із цегли нова врем′янка, всміхається чистими шибками до господині. Але чомусь немає за тими шибками світла.

Спочатку Світланка забігла до прабабусі. Дала старенькій хлібину, поцілувала в чоло, спитала, як здоров’я.

- А де Михайло з Юрасиком? Невже поснули? Ще наче й рано…

- Малий у твоїх батьків, приїхав брат із жінкою, привезли дівчаток, тож діти собі граються.

- Мабуть, і Михайло мій теж там?

- Та де там… - хотіла від чогось застерегти бабуся, але Світланка її не чула.

- Тоді я маю бігти, приготую моїм рідненьким вечерю.

 Та краще була б не йшла. Або – хоча б не в такім піднесенім настрої. Бо лиш поставила Світланка сумку за поріг, увімкнула світло, як у кімнаті щось застогнало, хтось важко підвівся, а потім…

- Михайле, це ти?

- Кого там… бля… принесло…

- Куди ти йдеш?

- Та пішла ти… - й посунув у куток.

- Та ти ж геть п’яний.

Вона було кинулася до чоловіка, аби підтримати, допомогти, але той, тримаючись за стіну, дрижачими руками розстебнув у штанах ширінку і … почав дзюрити на крісло, куплене Світланкою на гроші, які вона таємно від збирала, ховаючи в своєї матері, аби не витратити на щось інше.