5.7. Світланка не здавалась

І таки запізнилася Світланка на останній рейс. Добре, що за три тижні, поки була у місті, гарно вивчила дорогу, яку бачила два рази на день – вранці й увечері, коли їхала та поверталась з інституту.

Ковтаючи пекучі сльози, намагалася вона йти за вітром, і добрела до братової квартири майже за чотири години.

- Ми уже хотіли викликати міліцію… - зустріла її на порозі братовА, щосили трясучи малим, котрийсь аж заходився від плачу.

- Краще б викликали мені таксі… - змерзла Світланка не відразу й зрозуміла, що перейшла межу, бо братова відчула раптом у її словах натяк на докір.

- Що? Та ми тут мучимося із твоєю дитиною й… із тобою. Уся хата просмерділася брудними пелюшками … а ти ще й насмілюєшся чимось дорікати?

- Вибач, я зовсім не те мала на увазі, – аби загладити незручність, почала вибачатися Світланка.

- Досі ми жили тихо-мирно, скрізь чисто, а тепер у ванну без дезодоранту неможливо зайти.

- Вибач, я не знаю, як по-інакшому…

 - Та мені голова вже репає від постійного крику твоєї дитини, хвилини немає, щоб відпочити, я вся на нервах, он, попід очима темні кола від недосипання. Навіщо мені усе це, поясни?

- Вибач… я спробую не спати ночами…

- Що, знову докори?

- Вибач… ні…

Від того дня братовА як могла уникала зовицю, а коли виникала потреба, говорила сухо, крізь зуби.

Нарешті провівши Світланку до потяга, брат вибачливо докинув:

- Ти не подумай нічого, але це моя жінка, і я живу в її квартирі, як-не-як. То, того… Ти ж сама й винна, що посварились. Тому на наступну сесію підшукуй собі інше житло, домовся про гуртожиток.

- Та я уже й не знаю, чи витягну  ще одну сесію, - згадуючи погрозу викладача та свої поневіряння, Світланка мріяла, аби якнайшвидше добратися додому, щоб упасти на своє ліжко, поміж пухких бабусиних подушок, і нарешті виспатись.

Та вдома її чекала новина.

- Чуєш, от що мати каже: у них там є цегла, куплена на нову хату, а ще ліс, щебінь, пісок, то… Коротше, досить нам тут тулитися разом із бабусею, ось буде відлига, я вже попросив на птахофермі аванс, виписав екскаватор - будемо копати фундамент під нову хату.

 - Ти хочеш почати будівництво? – жахнулася Світланка, згадуючи час, коли будувалися її батьки - довгі роки поневірянь у стінах, що смерділи свіжим цементом, під стелею, із якої взимку капав конденсат, безкінечний сморід від фарб, гупання та стукотіння, а ще – носіння землі, тирси, глини, - і ремонти, ремонти, ремонти… Лише коли батьківська хата була повністю готова і в ній можна було нормально жити – вона вийшла заміж.

- А що тут такого? Помалу, потроху, та й побудуємося. Малий росте, а там ще підуть діти, треба ж нам мати своє житло. Поки ще в силі, наші батьки поможуть, чим зможуть.

- Мої – ні, - категорично відрізала Світланка. – Тато на будівництві підірвав здоров’я, у нас постійно бракувало грошей, я більше такого не хочу.

- Але ж не вік нам вікувати у глинянці? Грошей і так постійно не вистачає.

- Бодай зачекаймо, доки я не закінчу навчання. Почну заробляти…

- Але трактор уже замовлений, - похитав головою Михайло, - камінь та цегла є, тож щойно блисне сонце - почнемо.

На зимню сесію поїхала Світланка сама - дитину згодилася бавити свекруха.

- Теж мені мати, - сердито бурчала, приймаючи малого на руки. – Не мати, а зозуля.

- Чому ви так? – злякалася Світланка.

- Я свого виховала сама, попід хати не несла.

- Але я їду на навчання.

- Знаємо ми ті навчання, - хрипко закашляв свекор. – Ти, сину, добре пильнуй, який твоя жінка бере з собою одяг, бо буде ходити на танці-шманці.

- Не буду…

- Я б свою не пустив, краще б всі патли повиривав.

Поїхала Світланка до міста із важким тягарем на серці, а вже наступного дня довелося їй викликати до себе чоловіка: викладач вимагав за екзамен гроші.

- Якщо не хочеш працювати головою, працюй руками, - підсумував, ховаючи долари в кишеню та ставлячи до заліковки «три».

А потім Михайло дорікав їй, стоячи у світлому коридорі інституту.

- Краще б ми на ці гроші докупили лісу, – гнівно стукав кулаком поряд об стіну, аби не вдарити Світланці в обличчя. – Це були наші вікна та двері, тямиш? За що тепер купити двері? Двісті доларів коту під хвіст.

- Я не винна… я гарно знала цей предмет… але професор навіть не захотів мене слухати, вигнав за двері і сказав, що коли зараз не здам, не дозволять ходити на інші пари.

- То й що? Їхала б собі додому, до малого.

- Але я хочу мати освіту.

- Таким коштом?

- Михайлику, я все відпрацюю.

- Як і коли ти відпрацюєш гроші? Може, підеш на ферму, якої вже немає?

- От бачиш… в селі більше немає роботи, окрім як у школі.

- Невже тебе візьмуть до школи?

- А й справді, щойно повернуся із сесії, поїду до заврайво, буду благати.

- З якого б дива тебе взяли без диплома?

- Я гарно вчилася - щороку мала перші місця на олімпіадах, їздила в область, мене ж усі пам’ятають. Я точно матиму роботу.

- Затям, мусиш відпрацювати потрачені на тебе гроші, а ні, то…навіть не знаю, - шипів Михайло.

Повз них проходили студенти, озираючись на дивну пару – красиву юну дівчину, бідно одягнуту, занадто виснажену, та невеличкого верткого хлопця у старих затертих штанах, із розкуйовдженим волоссям та незапаленою цигаркою у роті.

 ***

Від автора: щиро дякую моїм 17 читачам, які підписалися на мою сторінку. Повірте, попереду на вас чекає багато сюрпризів. ДЯКУЮ!