5.6. Світланка не здавалась

Зима у тім році вийшла рання. Середина листопада – а вже сніг, пекучий мороз, холодний вітер. Ще й брат Світланчин жив на окраїні міста, в новобудові. А це – майже година шляху, аби добратися до інституту.

Юрасика бавила братова.

Бо бабуся провела онуку до квартири, переночувала, а вранці швидко зібралася назад: там коза, свині, хата без догляду.

А головне – Михайло…

- Ти вибач мене, Світланко, що скажу прикрість. Але – гляди твій чоловік нап’ється, повиносить усе моє добро із хати. Як же тоді мені утриматися на світі?

Старенька поїхала додому, а для Світланки почався місяць нестерпних тортур.

Прокинеться вона ще затемна, далеко до п’ятої години, тихенько скрадається на кухню. Там варить, пере, миє, якщо встигає – вичитує конспекти. Заплаче Юрасик, вона швиденько прикладає його до грудей, аби не плакав та не будив господарів квартири. Близько восьмої Світланка переливає молочко до пляшечки – аби братовій було чим нагодувати малого та, обмотавшись хустками, біжить на автобус. А до зупинки ще гай-гай – через пустищі та ритвини, по снігу й грузькій багнюці, відбиваючись від бродячих собак.

В світлому та теплому інститутському приміщенні Світланка нарешті відітхне.

Сидить вона в аудиторії за столом, поряд з іншими студентами, і мліє від щастя – відпочиває та пильно слухає, про що розповідає викладач, сумлінно все записує.

А якось, заколисана розміреним голосом професора, Світланка необачно задрімала, і впала головою на парту. Тишу розірвав регіт, їй же було так ніяково, що мало не згоріла від сорому.

Після занять – мчить юна мама додому. Забігла до квартири, їла чи не їла, швиденько помила руки – і до малого. Забирає його від чим далі, то все похмурішої братової (спасибі і на тому, та ще й дуже), та й носиться до півночі, щось сьорбаючи на ходу та намагаючись навести лад у зошитах-конспектах, аж доки Юрасик не засне. Тоді вже можна й Світланці вечеряти, спокійно роздягнутися, привести себе до ладу. Та щойно вона вкладалася спати – малий починав пхинькати. Світланка підхоплювалася із ліжка, навпомацки, із важкою головою бігла до колиски, хапала звідти дитину, аби розпеленати. Підгузків тоді не було, тож зачекавши, поки малий знову засне, брела мама-студентка у ванну кімнату, щоб випрати у тазику пелюшки. А потім засвічувався світанок нового дня…

 Уже й ноги від такого темпу почали заплітатися в Світланки, і голова йшла обертом, світ в очах крутився. Як тут – якийсь викладач, вирішивши «покарати» безвідповідальних заочників, затримав їх аж до такої пізньої години, коли вже й автобуси не ходять. І марно Світланка підіймала руку і намагалась пояснювати, що їй треба додому, тому що там дитина…

- Яка ще дитина? – хмикав викладач, знервований до краю чи то суперечкою із дружиною, чи щойно отриманим мізером, який комусь здумалось називати його зарплатою. – Я викладаю двадцять чотири роки! – уже друга година пішла, як він, стоячи на трибуні, виливав перед студентами свою душу, гірко скаржачись на всіх і вся – на дружину, якій тільки аби гроші, на державу, яка ці гроші вкрала, на сусідів, які купили машину, а він не може, на власних дітей, які не розуміють, які тепер часи… - І ви! От ви, студентко… як там вас, Світлана? Ви ж із села приїхали? І ви геть не можете зрозуміти мене, міського жителя! Це у вас там є все, що забажаєш, можете хоч щодня варити собі юшку із півня, - голодний ковток слини, - а я? А ми тут усі, у місті? Виживає хто як може! Та через цих клятих москалів… через тих комуняк… через бізнесменів, які є, по правді кажучи, бандити, я, висококультурна людина, маю, замість думати про високе, вічне, говорити тут про це свавілля. А вам все рівно, ви ж геть мене не розумієте, правда, Світлано? Вам одне на думці: як би швидше звідси втекти, аби добратися до своєї сумки з салом, та наїстися доволі, чи не так?

- Ні… - скрушно зітхнула Світлана, у якої аж пальці посиніли, так міцно вона їх стисла, думаючи про те, як там брат, братова, Юрасик. «Молоко уже скінчилось, я б уже мала бути вдома, і що тепер?» - Можна мені піти?

- Ідіть! – а як Світлана встала: - Я дозволяю вам іти, студентко із села. Але затямте – учителькою вам не бути. Я не допущу вас до свого екзамену.

- Але я запізнюся на автобус.

- Коли хочете мати диплом, треба чимось жертвувати.

Поглянувши на годинник, Світлана побачила, що ще п’ять хвилин – і доведеться ночувати десь тут під порогом.

- Вибачте мене, я не навмисно,- вона таки насмілилась, зірвалася з місця (бо ж дитина), і щодуху помчала до дверей.

А в спину їй – розлючений голос.

- Я вас запам’ятав...