5.5. Світланка не здавалась

 Народжувала Світланка важко – майже три дні. Хапалася за поперек та крокувала вперед-назад по коридору, тихо постогнувала. Коли ж було несила – благала у медсестри:

- Ой, тітонько, допоможіть мені.

- Чому кричиш, розлякуєш жінок? – відмахувалася та. - Вертайся до палати й терпи.

- Але мені болить.

-  Звичайно, що болить, а ти як хотіла?

- Може, вже час?

- Ти глянь яка, немов набридлива муха.

Коли вночі у Світланки відійшли навколоплідні води, хоч і не досвідчена, вона таки почовгала до кабінету чергового лікаря – на вогник.

- От, зі мною таке, - вказала на сорочку.

- Первородка? Йди, до ранку ще далеко, - буркнув заспаний чоловік.

- Але мені болить… - розпачливо стогнала Світланка. – І оце…

– Нехай медсестра вколить тобі ношпу, стане легше.

Поклавшись на лікаря, так вона й вчинила.

А вже коли лежала на пологовому кріслі, зашиваючи скалічену промежину (без жодної анестезії), лікар тільки язиком цокав.

- Ото вже як порвалась. Живого місця не видно – що зверху, що всередині. Аби знати, краще було б зробити тобі кесареве, дитино.

- Мало не задушила маля, - осудливо сичала акушерка, замотуючи синочка у пелюшки.

- Що їй казати, занадто юна, без досвіду, - човгаючи шваброю по підлозі, залитій кров’ю, скрипіла старенька санітарка. – Ще й випросила ношпу у медсестри. А води відійшли опівночі.

- То чого ж ти терпіла аж до ранку? Так не можна, - акушерка, коли б могла, спалила її поглядом. – Ти хоч би совість мала, могла ж убити дитину.

- Але я лікареві казала, - спробувала захиститися Світланка.

 Разом із нестерпним болем вона відчувала докори сумління.

Могла б убити свого синочка, - мов ковадлом – у голові. – Для чого тоді жити?

А про те, що не у всім, що творилося довкола неї, була винна вона, Світланка навіть не думала: віруючий тато повчав, що осуджувати інших – смертельний гріх. І краще підставити ліву щоку… чи праву, яка різниця. Тільки ж не відстоювати право бути людиною. Хай інші – не вона.

Із лікарні Світланка виписалася – поїхала до бабки. Мусила викликати таксі, за ті гроші, які старенька виділила їй із пенсії.

- Де Михайло?..

 Прабабуся Явдоха ховала очі.

– Та він… він скоро буде, от-от. Ти, головне, не хвилюйся, а то молочко пропаде. А нам треба, аби дитинка росла здорова.

Світланка поклала малого у люлечку з лози, зверху прикрила барвистим покривальцем. А сама – ні сісти, ні лягти.

Не уявляла, що може бути так боляче.

З дитинства вона боялася ран до крику, до втрати свідомості – навіть коли розрізати палець. А тут…

- Як же мені, бабусенько, бути, я ж ледь-ледь можу ходити, - коли синочок заплакав і їй довелося його погодувати, схилилась  Світланка грудьми на колиску - не мала сил підняти дитини.

- А ти собі ляж, я принесу малого.

- Хто ж буде поратися по господарству, як я – каліка?

- Ти про те не журися, жінка мов кішка, сім життів має; потерпи, і скоро усе загоїться.

Невдовзі Світланці прийшов виклик із інституту, потрібно було їхати на настановчу сесію.

- За місяць одужаєш, - заспокоювала її бабуся. – Візьмеш Юрчика на оберемок, та й гайнеш.

- Як на оберемок?

- А у війну жінки як робили? – Явдосі пригадалося минуле, вона навіть очі приплющила. - Бувало, що за двісті кілометрів ішли пішки, ще й несли на собі дитину, а над головою – літаки з хрестами, і йшли у повну невідомість, у холод.

- Але ж тепер війни немає.

- То вже, що немає. Тільки й ти поїдеш у теплому автобусі, до міста, а там тебе зустріне братик.

- Бабусенько, не в гості ж я до нього їхатиму, мені там треба вчитися.

- Якось здаси ті екзамени, а Юрчика чоловік побавить.

Та де ж той чоловік…

За порадою лікаря, Світланка таки вирішила залишити малого вдома.

- Поїду на сесію сама, - категорично заявила вона, розглядаючи темні кола під очима. – Маю рецепт на ліки, аби припинити лактацію.

-  Я слухати не хочу. Ти не думаєш про дитину.

- Бабусенько, якраз про сина я й думаю. Як вивчуся, матиму хорошу роботу, забезпечуватиму родину, ви ж бачите, що на Мишка немає ніякої надії. А із дитиною мене до інституту не пустять.

- І чому? Невже материнство – це гріх? Хто тебе має осуджувати? Ти ж не нагуляла малого, маєш законний шлюб…

-  Я не про те, бабуню.

- А про що?

- Юрасик голосно плакатиме, а такого терпіти ніхто не буде - люди до інституту йдуть навчатися, і це важка праця.

- Але ж не можна відривати дитину від грудей, - все заперечувала бабуня. – Якщо потрібно, то я вирушу з тобою до міста, збережу для праправнучка молочко, аби він виріс здоровим.

 Так воно й вийшло - як довелось їхати на сесію, зібралась у дорогу… прабабка Явдоха. Стогнучи та крекчучи, обперезалась поверх пальта великою картатою хусткою – в зелену та чорну клітинку, із довгими китицями нижче колін. Однією рукою старенька допомагала Світланці нести сумку, а іншою юна мама пригортала до себе Юрасика.