5.4. Світланка не здавалась

Повернулася Світланка в село, зайшла до хати - а чоловік сердитий, мов темна ніч. Нічого не кажучи, ухопив її за коси, та й головою до стіни. Не б’є, але із усіх сил тисне.

- Мати казала… усі в селі говорять, що ти до коханця в місто їздила.

- Михайле, який коханець? Ти подивись на мене. Мені от-от народжувати, я така втомлена, безсила, а ти верзеш бозна-що.

- Я ж бачив Любку, твою подружку, то вона мене просвітила на рахунок Олексія, це ж він тобі листи писав? І ще про перстень, той, із зеленим камінцем; це ж його подарунок?

- Але то коли було, іще до нашої зустрічі, - нагадала собі ту першу зустріч.

- Тільки ти про нього увесь час думаєш, якщо зберігаєш  подарунок.

- Але я відтоді, як ми почали зустрічатися, ні разу не одягла його на палець. Та й – перстень золотий, що мені – викинути його хіба?

- Здай у ломбард, і буде якась копійка.

- Ні, нізащо.

- Тоді… значить, це все правда, що казала Любка - ти їздила на зустріч з Олексієм?

- Та бог з тобою. Хіба б я посміла показатися йому на очі після того, як зрадила, та ще й – із таким ось животом?

- Ну так, я й не подумав, - хижо посміхнувся Михайло.

А на ранок, переживши ще одну бучу, зібрала Світланка свої нехитрі пожитки та, кинувши через плечі: худобу можете залишити собі, -  таки пішла із двору.

Тільки не до батьківської хати, а трохи далі, в сусіднє село. Там жила старенька мамина бабуня.

Було бабці Явдосі вісімдесят і чотири роки. Але ще справна. Сама і їсти собі зварить, і попере. І город у неї просапаний, у хлівці вищить кабанчик, хатка вибілена. І то марне, що невеличка, глиняна, ще під солом’яною стріхою, із величезний дерев’яним бовдуром. Зате ж у хаті, у житловій кімнаті – піч.

А в іншій, через сіни – не живе ніхто. Там стоїть широке дерев’яне ліжко, до стелі закидане тугими подушками, набитими гусячим пухом, та ще й у таких білих наволочках, що немов сніг, вишитих по краю квітками – аж очі вбирають кольори. Старезна дерев’яна скриня, важка, дубова, вирізана зверху котами й совами – робота невідомого майстра-умільця. А всередині – помальована сюжетами, яких тільки вміла Маруся Примаченко. Картаті домоткані килимки, калачики по вікнах, у полив’яних вазонках…

Ось тут і вирішила Світланка жити.

- Бабусенько, можна мені оселитися у цій кімнаті? – важко переступивши поріг, привіталася до старенької.

А та й не проти. Чорненький котик кинувся новій господині до ніг, закрутився довкруж, мов дзиґа, замурчав.

- От і Мурчик тебе прийняв, - заусміхалася бабуня Явдоха. – Аякже, коли треба – будь. Ця ж хата, дитино, на тебе й переписана, вона твоя.

- Як? – здивувалася Світланка, бо досі такого не чула.

- Та вже років п’ять тому, як мені було якось зле, що я потрапила в лікарню. То тоді й попросила твого тата. Кажу: «А раптом помру?» У Сергійка є квартира, у твоїх батьків – величезна хата. А ти, бідашко? Я ж як знала, як відчувала, ти ж завжди було собі таке тихе й безборонне, таке якесь як ото манесенький горобчик, що випав зі стріхи, всякий скривдить. Живи, дитино, і мені біля тебе веселіше!

- Ой, дякую, бабусечко, ви мене просто врятували. Як же я вам вдячна, яка щаслива.

- Ото вже, - ніяковіючи від правнуччиних поцілунків, старенька пустила сльозу. – Та це ти мене ощасливила. Що я тут, сама, з котом? А так… Та живи де хочеш – може тут, у світлиці, або в чистій кімнаті. Бери подушки, які сподобали, розстеляй ліжко… І дитинка… Як вродиться дитинка, - «навіть за чоловіка не спитала», - маю люльку, ще твій прапрадід, Свирид Микитович зробив колись із лози. Там вона, висить під сволоком, на горищі. Покладемо туди дитинку, виросте здоровий і щасливий.

От і день минув на бабусиній господі, і два, і три; минає й тиждень. А Мишка як не було, так і не приходить.

Якось вийшла Світланка до сільського магазину, аби купити солі, соди, прального порошку (бо хліб бабуня сама в печі пече), а місцеві жінки їй переказують, що пропиває Мишко її придане.

- Он, Люда купила вчора твою теличку, гарна буде корова, - сказала сива бабка, зігнута головою до землі. – Я б й не знала, чия вона. Але кажуть, що до Явдохи прийшла онука жити, кажуть, втекла від С., а вони ж, кажуть, там усі п’яниці. А тут Людка хвалиться, що купила в них корову. Бо, каже, що чоловік казав, що наче ти їх обікрала, то от – він тільки й хотів своє забрати.

Так, плачучи, Світлана й повернулася до хати. Не стала й не почала вона пояснювати старенькій жінці, що й до чого – соромно було за таке відношення до себе, а ще – боялась гріха: її ж тато наказував, що чоловік для жінки, немов бог для всього людства, от і слухалась.

- Ти не бери дурного в голову, - як могла, заспокоїла Явдоха заплакану Світланку.

 А коли та, повечерявши заснула, закрила хату на засув, та й гайнула до сусіднього села.

На ранок на столі лежали гроші – за корову, двоє свиней. А в хліві мекала коза.

- Одну вже встигли з’їсти, - Михайло стояв біля порогу, понуривши голову. – Чуєш, Свєта, пробач, га? Я вже більше ніколи не буду. То все горілка. Я пішов від батьків, я все зрозумів, і більше й до рота спиртного не візьму, клянуся тобі.

- Але це бабунина хата.

- Бабуня Явдоха згодна, аби ми тут жили з тобою разом. То як?

Замість відповіді Світланка розридалась. А тоді, згадавши татові слова, таки кивнула головою.

- Тільки щоб більше ніколи, чуєш? І – я таки буду вчитися, ці гроші заберу собі на навчання, та колись відроблю.

- Гаразд, – похмурість та розгубленість вмить сповзли із Михайлового обличчя. – А ще… я влаштувався на роботу. Тут німці птахофабрику відкрили, то я пішов туди робочим.

- Як чудово, – в Світланки де й поділись сльози.

Притримуючи однією рукою живіт, вона схопилася з постелі. І раптом відчула, як її кольнуло в боці.

- Ой… - простогнала вона. – Щось не те… Болить мені, Михайле, бабуню.

- Тоді… я побіг за машиною, адже тобі народжувати треба.