5.3. Світланка не здавалась

От уже й липень настав, Світланчині однокласниці, і навіть ті, що закінчили школу на «три-чотири», гайнули до обласного центру – вступати до місцевого вузу. І вона б, але…

- Куди тобі, із животом? – пхекала свекруха. – Краще б за роботу що дізналась, пішла б до колгоспу. Чого досі без трудової книжки?

- Та ж там нічого не платять, - Світланка й не знала, як відкараскатись від постійних причіпок та дорікань.

Бо й правда, уже кілька місяців її мама працювала задарма. Ще й змушена була із дому носити сіно, аби її корови-молочниці не впали з голоду.

- Кажуть, наче ферму мають закрити, корів порізати і вивезти на м'ясо,- розказувала якось, забігши до Світланки в гості. – Через те й не видають кормів, аби списати корівоньок за безцінь. Як же мені, дитино, їх шкода, як шкода. Я ж своє життя на них поклала. Оце прибіжу, погомоню із ними, аж на душі легше.

- Ви б краще зо мною колись погомоніли, мамо, - понуро каже Світланка.

- А що тобі не так? Може, їсти не маєш що? Чи тебе хочуть зарізати? – ось так пожартувала.

- Я хочу вчителькою бути, мамо. Я мріяла про це з дитинства. Та й… треба ж мені заробляти гроші, он свекруха дорікає шматком хліба.

- А твій Михайло? Нехай він ходить на роботу.

- Він каже, що не буде задарма працювати в селі. А щоб поїхати до міста… він не хоче. Та й освіти в Михайла немає. А я як вивчуся, зможу піти до школи.

- Ото вже вигадала. Як хоч – то й поступай, хіба ж я тобі перечу? Он золоту медаль маєш, бери у руки та й паляй. Тільки гляди, аби в дорозі не розродитись.

- Медаль, мамо? Але у мене немає грошей навіть на дорогу… Я не знаю, як і куди їхати.

- Ото біда. Далась же тобі та наука. Он маєш і так повну голову дурниць, гляди, може, аби так не старалась, то й живота б не нагуляла.

Але Світланка не здавалась. Хоч і важко їй було, хоч і безвихідь, але набралася сміливості і якось потелефонувала до свого брата, той жив у місті.

- Сірожа, я хочу вступати до інституту, допоможеш мені?

- Аякже, допоможу, – пообіцяв брат. – Приїжджай до нас, та не барись. У мене є знайомий, його дружина завідує кафедрою іноземних мов, гадаю, все влаштує. Тільки… могоричу, сестричко, треба.

- В тім то й біда… - захлипала Світланка.

- Та не багато треба, – заспокоїв брат. – Хіба не маєш поросяти, курки? Візьмеш у торбу сальця, кілька десятків яєць, тушонки, смальцю, чого там ще, та й приїзди. Тепер такі часи, що не дуже й докупишся, а в тебе є.

Так Світланка і зробила. Нікому нічого не кажучи ні слова (свекри, а разом із ними й її Михайло, якраз спали по обіді), позвала дядька Степана, колія, і , давши йому пляшку оковитої (як того навчилася у мами – така тоді була плата, «натурою»), допомогла йому впоратися із підсвинком. І вже за дві години у літній кухні шкварчало м'ясо з часником, шкварки – традиційне вгощання для колія.

- От яка ж ти гарна господиня, - жуючи й запиваючи шкварки горілкою, хвалив колій. – Ти ж глянь, така молодесенька, тоненька, з животом, та ще й у цьому гадючнику – а така вправна жіночка. Ото б мені таку невістку.

 Потім, переживши страшенну бучу (чоловік навіть кілька разів замахнувся їй кулаком перед обличчям, але не вдарив, бо вагітна), зібравши в дві великі картаті сумки сало й м'ясо, а ще – крупи, яйця та городину (це передала мама), ледве-ледве завдавши собі на плечі, за два місяці до пологів пішла Світланка на автобусну зупинку, аби їхати спочатку до райцентру, а потім – аж до Івано-Франківська - спробувати вступити.

Ледве доїхала – сумки такі важкі, що от-от була б народила в дорозі.

- Слава богу, що добрі люди допомогли попереносити сумку із автобуса, - розповідала Світланка братові, що виїхав за нею на таксі. Бо де ж то видано – пів кабана, через усе місто перти в руках.

- Так і грижу може видути, - забираючи із Світланчиних рук торби, перекривився, закректав.

А вже в квартирі, передихнувши та поснідавши з дороги (їхала потягом, усю ніч), почали міркувати, як то воно зробити його на краще.

- Казав Віталік, що поступиш хоч на заочне відділення, - заспокоїв її брат, коли сказала, що на стаціонарі вчитись вона не зможе, бо Михайло нізащо не погодився переїздити в місто. – А там літня сесія, зимня – і ще так три рази, швидко пробіжить час - та й матимеш диплома. Не марно ж ти, сестричко, усі ті роки тягнула на золоту медаль.

- Але ж мені у вересні народжувати, - все сумнівалася Світланка, ніжно погладжуючи живіт, що стрибав туди-сюди: дитинка ворушилась.

- А, перша сесія у жовтні, чи навіть у кінці листопада, я запитував, тож якось… приїдеш поки до нас, разом із дитинкою - на той один місяць, це треба обов’язково бути, аби зарахувалось. А там уже буде видно, аби почала.

Два тижні жила Світланка в брата. Спочатку занесла до приймальної комісії документи. Надіялася, що здасть лише один екзамен (за умовами вступу, бо ж мала золоту медаль), але вже, певно, таки наробила помилок у тому диктанті, тому що довелося іще здавати аж три предмети.

І коли іспити були позаду, змучена хвилюваннями, проте відпочила від домашніх сварок, вона поїхала додому.