Уже в школі, на лінійці, Світланка розповіла про вранішню розмову із Михайлом Любі, своїй найкращій подружці.
- То це ж просто шикарно! – запалилась та, і невеличкі чорні оченята її хитро забігали туди-сюди. – Чого ти, дурна? Звичайно, йди. До речі, мені тітка прислала з Києва аж дві міні-спідниці, резинки, знаєш? Тепер на них мода. Так от, якщо хочеш, я позичу тобі одну – тільки на вечір. Або… якщо сподобається – відпродам. Для чого мені аж дві?
- Гаразд, погляну. Якщо підійде розмір…
- Який там розмір? Вони ж розтягуються дай боже. Налізуть хоча б і на нашу хімічку, а у неї ще та дупця.
Отож увечері, таки намірявши на себе ту резинку та ще й взувши на тонкі ноги білі «платформи», спотикаючись об каміння на дорозі та ухопившись за руку Любки, Світланка пошкутильгала на дискотеку.
У клубі панувала напівтемрява, лиш два прожектори, вертячись довкола своєї осі, бризкали у очі снопами сліпучого світла, вириваючи поодинокі постаті та танцюючі пари у центрі зали.
Тільки Світланка переступила поріг, як тут - Михайло.
- Ну що, прийшла? – вхопив за талію, дихнув просто в обличчя смородом, який вона часом чула від чоловіків, коли ті виходили з-за столу.
Татко Світланчин ніколи не пив горілки, не палив, він був дивним чоловіком – носив на шиї хрестика, читав Біблію, молився, і коли б була в селі церква, ходив би і туди. Але не було.
Зате був клуб; і оце вперше в житті туди прийшла Світланка, набрехавши вдома батькам, що мають із Любою готуватись до екзаменів.
Та й гірко за те поплатилась…
Не розповідала їй мама-доярка про те, що можна чи не можна дозволяти у стосунках з хлопцем, а вчителі у школі теж – усе сільські жінки, замучені роботою та скромні.
От і здобула Світланка славу.
Але добре, що хоч хлопець виявився порядний, забрав Михайло Світланку «разом із животом», - як казали аж занадто строгі до моралі старі пліткарки, до своєї хати.
Одружилися, зробили весілля. Тільки що ж – як батьки у Михайла – кацапи, гіркі п’яниці. Удома в Світланки було що? Тато лагідний, спокійний, ніколи й лихого слова не сказав до мами. А та – від ранку й до вечора, мов білка в колесі вертиться, теж не має часу на пиятику.
А тут – вранці прокинулася Світланка, зіскочила із ліжка, а в хаті вже смердить, накидано пляшок, буває й блювотиння. Вона швиденько справиться – прибрала, все помила. А до обіду – прийшли друзі; увечері страшна гулянка. Цілу ніч у хаті сміхи, регіт, потім бійка, матюки. Летить посуд, б’ються вікна, тріщить одяг…
- Все, я більше так не витримаю, - якось ледь-ледь відбившись від свекра, який опівночі пристав до неї – «випий з нами, бо ти нас не поважаєш», - вона поставила Михайлові умову: або ми йдемо з тобою жити до моїх батьків, або...
- Я й сама піду! – вигукнула в гніві.
- Куди ти там ще підеш? – пхикнув молодий чоловік, що теж частенько заглядав у чарку (Світланка щойно про це дізналась, бо раніше навіть не думала, що таке десь може бути – її ж татко був зовсім непитущий, та ще й глибоко віруюча людина).
- До батьків.
- Жити за що будеш?
- Я не пропаду. Для початку поступлю в інститут.
- У який ще інститут? Хто тебе туди прийме?
- Я гарно закінчила школу, у мене в атестаті одні «п’ятірки».
В іншій кімнаті заскрипіло ліжко, а потім повз них важко почовгала до відра з водою розпатлана свекруха.
- Та засунь той свій атестат знаєш куди? – скрипучим голосом верескнула вона, тремтячою рукою підносячи надщерблений кухоль до вуст.
- Що це ви таке кажете?
- А що я каже, не правду? От краще б пішла на ферму, та якусь би копійку заробила, до декрету. А то – у вересні родити, а вона ніякої роботи не має.
- У мене є чоловік.
- Бач, Мишку, яку ти хитру взяв за себе жінку? Вона думає, що раз у неї золота медаль, то може до віку сидіти у нас на шиї. Е-е, так не вийде, із нами такий фокус не пройде. Прин-це-са.
- Чула, що каже мати? – буркнув Михайло.
- Хе, у неї медаль, - стріпуючи патьоки із брудної сорочки, беззубо заусміхалася свекруха. – Бачили ми вже таких, з медалями. Ту медалю до рота не вкладеш і не перекусиш.
- Гони її, сину, на роботу. А як не схоче, хапай за патли – та об стіну, - вповзаючи до гурту, підтримав свекор. – Подай мені, сину, розсолу, бо щось у грудях пече.
- А смоли б ти гарячої напився! – підскочила до нього жінка, скрутила дулю й сховалася за спину Михайла.
- Мамо…- пручався той. – Припиніть…
- Ану підійди ближче, зараз я повибиваю тобі всі зуби! – репетував свекор.
Світланка дивилася на те все, немов уперше, і коли почалася справжня бійка, вона зверескнула:
- Та я… Та ви… Мені все рівно, що скажуть люди, що дитина народиться без батька, мені все рівно!!! – і так, як і була – у спортивному костюмі (а це були «лихі дев’яності», тоді це було модно), гайнула геть із хати.
Перебігла Світланка селом, тримаючись за свій живіт, навпрошки через гребельку, кладочку, тоді під гору – от і хата її батьків.
Убігла за поріг, упала перед батьком на коліна:
- Таточку, пробачте, але я більше не хочу бути замужем. Я повернулась до вас.
- Світланко, - зітхнув той, і на очі йому набігли сльози. – Так не можна. Ви ж вінчалися у церкві. А чула, що казав священик? «У горі і в радості, до кінця літ, мов Авраам і Сара».
- Я не хочу.
- Він тебе ображав, чи, може, бив?
- Ні…
- Може, зрадив з іншою?
- Ні…
- Тоді що ж сталося?
- Він мене не розуміє, не шанує. А його батьки…
- Батьки, доню, це святе, і не смій при мені говорити погано про тих, що народили для тебе чоловіка, батька мого майбутнього онука, повертайся.
- То я хоч перебуду до вечора, аби він налякався.
- Ой, дитино, зарано ти вийшла заміж, - і в батька на очах з’явились сльози. – Маєш розуміти, що вже не дівчинка, а жінка, дружина, і злагода в сім'ї лежить на твоїх плечах, тому мерщій повертайся до свого чоловіка та проси у нього вибачення. Ой боже, прости їй нерозумній гріх зарозумілості…
#7852 в Любовні романи
#1930 в Короткий любовний роман
#250 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 09.05.2023