Люся хотіла заміж

5.2. Світланка не здавалась

Уже в школі, на лінійці, Світланка розповіла про вранішню розмову із Михайлом Любі, своїй найкращій подружці.

- То це ж просто шикарно! – запалилась та, і невеличкі чорні оченята її хитро забігали туди-сюди. – Чого ти, дурна? Звичайно, йди. До речі, мені тітка прислала з Києва аж дві міні-спідниці, резинки, знаєш? Тепер на них мода. Так от, якщо хочеш, я позичу тобі одну – тільки на вечір. Або… якщо сподобається – відпродам. Для чого мені аж дві?

- Гаразд, погляну. Якщо підійде розмір…

- Який там розмір? Вони ж розтягуються дай боже. Налізуть хоча б і на нашу хімічку, а у неї ще та дупця.

Отож увечері, таки намірявши на себе ту резинку та ще й взувши на тонкі ноги білі «платформи», спотикаючись об каміння на дорозі та ухопившись за руку Любки, Світланка пошкутильгала на дискотеку.

 У клубі панувала напівтемрява, лиш два прожектори, вертячись довкола своєї осі, бризкали у очі снопами сліпучого світла, вириваючи поодинокі постаті та танцюючі пари у центрі зали.

Тільки Світланка переступила поріг, як тут - Михайло.

- Ну що, прийшла? – вхопив за талію, дихнув просто в обличчя смородом, який вона часом чула від чоловіків, коли ті виходили з-за столу.

 Татко Світланчин ніколи не пив горілки, не палив, він був дивним чоловіком – носив на шиї хрестика, читав Біблію, молився, і коли б була в селі церква, ходив би і туди. Але не було.

 Зате був клуб; і оце вперше в житті туди прийшла Світланка, набрехавши вдома батькам, що мають із Любою готуватись до екзаменів.

Та й гірко за те поплатилась…

 Не розповідала їй мама-доярка про те, що можна чи не можна дозволяти у стосунках з хлопцем, а вчителі у школі теж – усе сільські жінки, замучені роботою та скромні.

От і здобула Світланка славу.

Але добре, що хоч хлопець виявився порядний, забрав Михайло Світланку «разом із животом», - як казали аж занадто строгі до моралі старі пліткарки, до своєї хати.  

 Одружилися, зробили весілля. Тільки що ж – як батьки у Михайла – кацапи, гіркі п’яниці. Удома в Світланки було що? Тато лагідний, спокійний, ніколи й лихого слова не сказав до мами. А та – від ранку й до вечора, мов білка в колесі вертиться, теж не має часу на пиятику.

 А тут – вранці прокинулася Світланка, зіскочила із ліжка, а в хаті вже смердить, накидано пляшок, буває й блювотиння. Вона швиденько справиться – прибрала, все помила. А до обіду – прийшли друзі; увечері страшна гулянка. Цілу ніч у хаті сміхи, регіт, потім бійка, матюки. Летить посуд, б’ються вікна, тріщить одяг…

- Все, я більше так не витримаю, - якось ледь-ледь відбившись від свекра, який опівночі пристав до неї – «випий з нами, бо ти нас не поважаєш», - вона поставила Михайлові умову: або ми йдемо з тобою жити до моїх батьків, або...

- Я й сама піду! – вигукнула в гніві.

- Куди ти там ще підеш? – пхикнув молодий чоловік, що теж частенько заглядав у чарку (Світланка щойно про це дізналась, бо раніше навіть не думала, що таке десь може бути – її ж татко був зовсім непитущий, та ще й глибоко віруюча людина).

- До батьків.

- Жити за що будеш?

- Я не пропаду. Для початку поступлю в інститут.

- У який ще інститут? Хто тебе туди прийме?

 - Я гарно закінчила школу, у мене в атестаті одні «п’ятірки».

В іншій кімнаті заскрипіло ліжко, а потім повз них важко почовгала до відра з водою розпатлана свекруха.

- Та засунь той свій атестат знаєш куди? – скрипучим голосом верескнула вона, тремтячою рукою підносячи надщерблений кухоль до вуст.

- Що це ви таке кажете?

- А що я каже, не правду? От краще б  пішла на ферму, та якусь би копійку заробила, до декрету. А то – у вересні родити, а вона ніякої роботи не має.

- У мене є чоловік.

- Бач, Мишку, яку ти хитру взяв за себе жінку? Вона думає, що раз у неї золота медаль, то може до віку сидіти у нас на шиї. Е-е, так не вийде, із нами такий фокус не пройде. Прин-це-са.

- Чула, що каже мати? –  буркнув Михайло.

- Хе, у неї медаль, - стріпуючи патьоки із брудної сорочки, беззубо заусміхалася свекруха. – Бачили ми вже таких, з медалями. Ту медалю до рота не вкладеш і не перекусиш.

- Гони її, сину, на роботу. А як не схоче, хапай за патли – та об стіну, - вповзаючи до гурту, підтримав свекор. – Подай мені, сину, розсолу, бо щось у грудях пече.

- А смоли б ти гарячої напився! – підскочила до нього жінка, скрутила дулю й сховалася за спину Михайла.

- Мамо…- пручався той. – Припиніть…

- Ану підійди ближче, зараз я повибиваю тобі всі зуби! – репетував свекор.

Світланка дивилася на те все, немов уперше, і коли почалася справжня бійка, вона зверескнула:

 

- Та я… Та ви… Мені все рівно, що скажуть люди, що дитина народиться без батька, мені все рівно!!! –  і так, як і була – у спортивному костюмі (а це були «лихі дев’яності», тоді це було модно), гайнула геть із хати.

Перебігла Світланка селом, тримаючись за свій живіт, навпрошки через гребельку, кладочку, тоді під гору – от і хата її батьків.

Убігла за поріг, упала перед батьком на коліна:

- Таточку, пробачте, але я більше не хочу бути замужем. Я повернулась до вас.

- Світланко, - зітхнув той, і на очі йому набігли сльози. – Так не можна. Ви ж вінчалися у церкві. А чула, що казав священик? «У горі і в радості, до кінця літ, мов Авраам і Сара».

- Я не хочу.

- Він тебе ображав, чи, може, бив?

- Ні…

- Може, зрадив з іншою?

- Ні…

- Тоді що ж сталося?

- Він мене не розуміє, не шанує. А його батьки…

- Батьки, доню, це святе, і не смій при мені говорити погано про тих, що народили для тебе чоловіка, батька мого майбутнього онука, повертайся.

- То я хоч перебуду до вечора, аби він налякався.

- Ой, дитино, зарано ти вийшла заміж, - і в батька на очах з’явились сльози. – Маєш розуміти, що вже не дівчинка, а жінка, дружина, і злагода в сім'ї лежить на твоїх плечах, тому мерщій повертайся до свого чоловіка та проси у нього вибачення. Ой боже, прости їй нерозумній гріх зарозумілості…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше