Оповідання 5.1. Світланка не здавалась

 Народилася Світланка у невеличкому селі.

Тут росла, ходила в школу, зустріла свого Олексу. Покохала.

 Але було іще зарано – вона у восьмому, він – щойно у сьомому класі. Довго не обіймались, не цілувались. Ото й тільки, що взявшись за руки, ходили довкола ставка та говорили. Найбільше – про книжки, які вони прочитали разом.

 На думку сільських дівчат, дивний він був хлопець, той Альоша. Про це подружки увесь час торочили Світланці. Але їй було все рівно.

- Він - найцікавіша людина в світі, - відповідала особливо настирним - тим, що радили залишити занадто юного, несміливого очкарика та пошукати собі парубка до пари.

 Ось так вони і «прогуляли» увесь рік.

 А якось навесні Олекса несміло взяв Світланку за руку, підніс до своїх вуст, поцілував.

- Ти ж на мене не сердишся?

- Та з чого б це? – усміхнулася у відповідь. А потім, ухопивши його за шию, припала до вуст. Сама.

- Дякую… - обережно обійняв її за тонкий стан. – Я маю щось тобі сказати… Я люблю тебе, Світланко… і буду любити вічно. Ти для мене одна-єдина.

- І ти для мене теж…

- Знаєш, мені наснився сон, що ми з тобою дійшли до райдуги, і мали пройти крізь неї. Але чомусь не змогли того зробити, як не намагались. От стали – й усе.

- Дивний сон, - усміхнулася Світланка. – І що б то він означав?

- Він про те, що на шляху до нашого щастя ляже якась велика перепона.

- Знаєш, певно, це ти начитався отих своїх книг по ворожінню, а ще - ми забагато читаємо французьких романів.

- Я про те, що мої батьки переїжджають із села, і, звісно, беруть мене з собою.

У Світланки стисло в грудях.

- І куди ж ви їдете?

- Моя бабуся померла, а вона жила далеко звідси, мала великий будинок, власний бізнес… Так ось, тепер все це - татова спадщина.

- А як же я?..

- Ми будемо переписуватися. Аж поки я не закінчу школу, а тоді приїду за тобою, і ми одружимось.

- То це ти щойно зробив мені пропозицію? А де ж каблучка?

 Вона думала, що то все жарти. Але Олексій раптом поліз рукою в кишеню та, діставши звідти невеличкий перстень, одів його Світланці на палець.

- Це що, золотий? – здивувалася дівчина, милуючись напроти світла переливами невеличкого зеленого камінця, вправленого у коштовний держачок.

- Так, звісно.

- Але де ти його взяв? І що скажуть твої батьки?

- Я сам заробив гроші на цю каблучку, - без тіні жарту сказав Олексій.

- Як це ти заробив, чим?

- У моєї мами є знайома, вона шиє та продає жіночі шуби. Так от, я виростив кролів, вичинив їх шкурки, та й продав тій жінці. А на отримані гроші купив тобі … обручку. Правда, вона не дуже дорога. Але потім, колись, я куплю тобі багато таких.

- Ой, Олексію… - зашарілася Світланка, роздивляючись свою першу в житті золоту прикрасу. – Може, не треба було б так…

- Ця каблучка нагадуватиме тобі про мене, аби ти дочекалася.

- Гаразд…

 А потім Олекса поїхав. А Світланці ж усього чотирнадцять років – вік Джульєтти, ну як же його задовольнитися одними лише листами, та ще каблучкою, що, хоч і золота, та все ж таки ну ніяк не могла замінити собою хлопця.

Ще рік вони листувалися. Замість піти в кіно чи на дискотеку, Світланка читала книги й виконувала домашні завдання.

А на весіллі у двоюрідної сестри познайомилася вона з Михайлом.

 І зарікалася ж сама собі, що жоден хлопець не проведе її додому. Ні з ким не розмовляла, ні до кого досі не виявляла симпатій, не відповідала на дурні жарти-залицяння. Аж тут…

- Чому ти не танцюєш? – підійшов до Світлани Михайло, коли вона відверто нудьгувала, сидячи сама-одна у порожньому наметі, де були накриті святкові столи.

- Не хочеться…

- Чуєш? Грає «Дим сигарет с ментолом»? Це моя улюблена пісня, запрошую.

- Я не танцюю.

- А марно. Ходімо? – простягнув руку. - Я  ж тебе не з’їм, не бійся… Я теж тут сам, а так – розважимось. До речі, мене звуть Михайлом.

- Я – Світлана.

- А я тебе знаю, і то давно. От як із армії прийшов, то й запримітив. Ти кожного ранку йдеш до школи попід мою хату. І я про тебе розпитував, спостерігав часто…

- Так? Оце дивина, - вона подивилася уважніше на чорнявого невеличкого хлопця, у якого під розщебнутою сорочкою визирала смугаста майка-тільняшка.

- То що, ходімо? Всього один тільки танець. Та й пісня от-от закінчиться.

«А чому б і ні?» - подумала Світланка і, зітхнувши, простягнула йому долоню.

 А потім Михайло провів її додому.  

Наступного ранку парубок зустрів Світланку біля своїх воріт, коли у білих бантах та фартусі вона йшла на урочисту лінійку з нагоди Останнього дзвоника.

- Привіт, красуне, – привітався і, швидко перестрибнувши низенький похилений тинок, підійшов, простягаючи пишний букет півоній.

- То це ти ТУТ живеш? – Світланка зі співчуттям оглянула перехняблену веранду, білі обдерті стіни хати та крихітні брудні віконечка без штор.

 І чому вона ніколи раніше не звертала увагу на те, як виглядав цей двір? І не цікавилася, хто мешкає у цій убогій занедбаній господі.

Раптом, дивлячись у привітне, усміхнене Михайлове обличчя, вона відчула невимовний жаль до цього хлопця, щось аж кольнуло Світланці в грудях. Їй захотілось доторкнутися до його розкуйовдженої чуприни, пришити на старій сорочці ґудзик, що хитався на одній нитці…

- Чув, сьогодні у клубі дискотека, може, прийдеш? Бо я піду.

- Та ні, - розправляючи пальцями мокрі від роси пелюстки квітів, вона згадала про Олексія.

І як же сильно відрізнялися ось ці два хлопці!

Олексій ніколи не дарував мені квітів, - вона зиркнула на каблучку. – Та ми й ніколи з ним не танцювали; він увесь час ходив чистенький, мов пай-хлопчик, батьки були багаті. А цей Михайло… Певно, важко йому буде у житті.

- А може, ще подумаєш?

Світланка побачила, як через двір згорблено прошкандибала Михайлова мати, волочачи відро з водою, недобре глипнула на сина. З дверей показався похмурий чоловік із розкошланим волоссям, щось гукнув хрипкий голосом.