4.5. Полюбив би, але...

 Всі її сестри повиходили заміж. 
Іван одружився із Любкою-відмінницею…
-    Ну ось, - на Валерчине сорокаріччя, сидячи за святковим столом, підсумувала мати, - збулось твоє заповітне бажання, доню: ти не вийшла заміж і вже тепер ніколи й не вийдеш. А ти, - звернулася вона до батька, - маєш собі сина, - Оля натякала на засмальцьований комбінезон доньки, якого та майже й не знімала: Валерка давно не носила суконь, вона працювала на власній СТО, яка приносила непоганий дохід.
-    А вона б вийшла, - не погодився із дружиною Роман, - аби не цей ніс. Да, плохенький тепер пішов мужик – бояться некрасивого носа, тьху.
 Валерка тільки мовчки всміхнулась: ще тиждень тому вона записалася на операцію до відомого пластичного хірурга, внісши чималий завдаток, а сьогодні вранці виставила своє справжнє фото на сайті знайомств, біля нього написала коротку інформацію про себе  – і на повідомлення відразу ж відгукнулися кілька чоловіків; серед них – один італієць, чорнявий лікар-педіатр, Філіппо, якому вона вирішила відповісти.
«Ти мені дуже подобаєшся, Валеріє», - писав іноземець. – «Але ж ти бачив мого носа? Він у мене великий і синій», - відповідала майже зухвало, наче навмисно вирішила спровокувати на відмову. – «Це не важливо, я бачу твої очі, а вони у тебе дуже красиві». – «Хоча… я записалася на пластичну операцію, і згодом матиму чудовий маленький носик, як у моделей». – «Не треба нічого змінювати, - писав Філіппо. – Давай зустрінемося. Я відчуваю, що ти – жінка моєї мрії, і я вже тремчу від нетерпіння тебе побачити».
Так, це було занадто емоційно й у таке не вірилось: щоб якийсь там невідомий чоловік, ще й іноземець, і так бажав зустрічі із нею?
Спочатку Валерія сприймала все, як гру: вона читала послання від Філіппо, відповідала на його аж занадто відверті листи, у яких чоловік писав про своє життя – про стареньких батьків, що жили окремо, про власний великий дім, собаку, який розраджував його самотність, а ще – про бажання мати сім'ю, дітей; про очікування на зустріч із нею.
«Так, Валеріє, тепер я знаю точно, я впевнений, - писав Філіппо, - ти і тільки ти станеш матір’ю моїх дітей. Так розпорядилась доля: твоє фото було першим, що я побачив того дня на моніторі мого комп’ютера, і я відразу ж подумав: ця жінка буде моєю». – «Але ж ми ніколи не бачилися віч-на-віч». – «Тоді я дзвоню тобі на скайп!»
Після розмови через монітор комп’ютера Валерія дала згоду на зустріч. Її носик хоч і був далеким від ідеалу, але після операції більше не виглядав таким величезним та синім. 
І от, в один із вихідних, одягнувши вузенькі джинси, вона поїхала до Києва…
Потім були Париж і Прага, Венеція та Барселона, справжнісіньке африканське сафарі, блакитна тихоокеанська лагуна й нічний Мадрид.
Валерія переконалася: дива бувають. У сорок років вона вийшла заміж за чудового чоловіка, переїхала жити до іншої країни, навіть продовжила там вести свій автомобільний бізнес.  
Згодом у неї народилося три хлопчики; і хоч була спокуса, та жодного із них вона не одягала в дівчачий одяг.
 

    ***

Я буду дуже рада, коли натиснете "Відстежувати автора") ДЯКУЮ, що підтримуєте українське