4.5. Полюбив би, але...

І хай там як називав її батько, Валерка стрімко перетворювалася на дівчину – позакидала геть затерті футболки та штани, натомість  почала одягати сукні.
- Яка ж ти гарна у халатику, - раділа мама, коли побачила, як донька замість шортів та майки обирала її домашній одяг. – Хочеш, куплю тобі нового?
- А таки хочу, махрового, із капюшоном, такого ж, як у Олі.
- Якого забажаєш. Як же мені радісно бачити тебе такою.
За кілька місяців Валерка відростила довге волосся, виявилося, що воно було у неї пишне й золотаве.
- Моя ти принцесо, - уперше впізнав у ній дівчину батько. – Глянь, мати, наша донька, мов сонце.
Підбадьорена визнанням, Валерка пішла до лікарні та проколола вуха, почепила дешеві сережки із синіми камінцями. Косметику чомусь соромилася купувати, але таємно від сестер брала у них помади і підфарбовувала губи.
 І все у неї було до ладу – і зріст, і струнка постава, і навіть ніжна сором’язливість, що невідь-звідки взялася у колишньої пацанки. 
Одне погано – ніс, що, замість гоїтися, розрісся на півобличчя і мав синюшний відтінок. Що б не робила йому Валерка – мастила кремами, що виписували лікарі, прикладала компреси і навіть їздила до райцентру на спеціальні процедури – ніс не кращав; до того всього шкіра пішла ямками і була схожою на шкірку мандарина.
  Тим часом у її серці запалювалося кохання. 
Валерка зрозуміла це тоді, коли побачила, як Іван проходив по вулиці і навіть не подивився у бік її подвір’я. Щось щемке і болісне заворушилося у неї в грудях. 
- Іване… - поправила халатика, ступила кілька кроків до хвіртки, закашлялася.
Хотіла Валерка гукнути ще раз, аби, як колись раніше, постояти й про щось поговорити з колишнім товаришем. Та щойно згадала про ніс, як бажання привертати до себе увагу зникло.
- Мабуть, краще піду до хати… - тихенько буркнула сама до себе, підібрала вуста, вдихнула – й почервоніла. – Так, так буде краще… Не треба, аби він тебе бачив.
- До кого це ти там говориш? – виходячи з хати, з тривогою запитала Оля, вона  останнім часом почала помічати оті дивні «розмови» доньки.
- Ні до кого.
- У тебе все гаразд?
- Мамо, не треба поводитися зі мною, немов з калікою.
У темній кімнаті Валерці ставало легше. Вона брала з полиці книгу й сідала під вікном. Читала любовні романи – про принців та неземних красунь і мріяла, що колись і в її життя прийде велике кохання.
- Якщо він тебе покохає, то навіть таку… - дивилася на себе у дзеркало. – Люблять же не лише за красу?
Від того, що більше часу сиділа в хаті, потрохи геть здичавіла, витончилася, здавалася мрійливою.
І все ж їй довелося виходити на люди: треба було закінчувати школу, та й – не могла ж вона вічно ховатися у чотирьох стінах? Трохи подумавши, вирішила вдягнутися по-сучасному, як тоді було модно. Довго крутила у руках міні-спідницю, та вибрала штани.
Спочатку наважилася зізнатися в коханні.
-    Чуєш, - як завжди, невимушено й по-пацанськи підійшла Валерка до Івана, руки у кишенях, погляд зухвалий, - ти мені подобаєшся.
-    Тобто? – оторопів той.
-    Ну, ми ж з тобою … друзі?
-    Та звісно, - криво посміхнувся «друзяка».
-    А тепер… давай будемо дружити, як хлопець і дівчина, - Лерка вирішила бути зовсім відвертою. – Я тебе… кохаю. 
-    Ого, яка пред’ява.
-  Ти ж не проти зі мною зустрічатись? По-справжньому…
-    Ти що, Валерко, геть мізки вибила, коли врізалася головою в те дерево? – раптом зареготав Іван. – Он, навіть волосся відростила.
-    Я щось не те сказала?
-    Чуєш… Ти ж наче була нормальна дівчина… 
-    А зараз не нормальна?
-    Та ні, наче й тепер нормальна.
-    Я що, не красива?
-    Та красива, що там казати, ги-ги, але…
-    Але що? Що зі мною не так? – сльози побігли Валерці по підборіддю, миттєво заклало носа. Не маючи серветки, вона голосно висякалася в траву.
Іван знову по-дурному гигикнув.
-     Зрозумій, я б, може, й полюбив би тебе, - відводячи погляд убік, ледь стримуючи сміх, пробурмотів він, - аби не … оце.
-    ?... 
-    Ну, ти ж нормальна чувіха, і маєш розуміти, про що я.
-    Про що? Кажи як є.
-    Просто… та з нас же усі будуть сміятися.
-    Ти правду кажи, що з тебе. Це ти боїшся, щоб з тебе не сміялися, так?
-    Та ні, я думаю про тебе.
-     Мені – все рівно.
-    Ну… якби не твій ніс… А так, нє, Валерко, ти нормальна дівчина, і все таке. Ну й насмішила, справді.
-    То я тебе насмішила?
Тріпнувши довгим хвостом, Валерка гордо піднесла своє знівечене обличчя й, різко розвернувшись, швидкою ходою пішла геть, дорогою ковтаючи гіркі сльози, та так, щоб ВІН не бачив. 

- Може, це й на добре, що ми поговорили відверто, - шепотіла Валерка, не перестаючи плакати другу добу поспіль. – Тепер я хоч знатиму, який ти насправді…
- Доню, що сталося? – трусилася над донькою матір. – Тебе хтось скривдив?
- Назви, хто він, я йому голову відірву, - наполягав батько.
- Просто…. У мене перехідний вік, - по-мудрому відповідала Валерка. – Воно минеться саме собою.

Так і сталося.
Скалічена, вона нарешті втішилася тим, що вбила у собі першу романтичну закоханість, що, мов примарний метелик, тріпнула крильцями та полетіла геть, зоставивши по собі лише сумний спогад розчарування.
Іван же не зміг стримати язика за зубами та вибовкав про пропозицію «встрічатись». Цю новину молодь ще довго перетирала язиками.
І тепер коли Валерка йшла по вулиці, ловила на собі цікаві, часом жалісливі, подеколи й глузливі погляди.
-    Ого, ну в тебе й шнобель, мов сливка!– щойно вперше зайшла у клас, розреготівся Яшка-дебіл, двієчник-переросток, який раніше боявся її зачіпати, а тепер, наче відчувши слабкість, взявся «закльовувати». 
-    А тобі що до того? Розбіжись, вдарся головою об стіну – буде і в тебе такий самий.
На диво, замість накинутися на кривдника з кулаками, як вчинила б раніше, тепер Валерка мовчки пішла до своєї парти і сіла, байдужим поглядом втупившись кудись за вікно.