4.3. Полюбив би, але...

-    Хоч у тебе й крутіший мотоцикл, - якось закинув їй Іван, - проте Максим на своєму «Мінську» їздить швидше; він знаєш, яку шалену швидкість розгонить? Ти ніколи його не наздоженеш.
-    А для чого мені його наздоганяти? – хмикнула Валерка. – Хоча…
З того дня вона почала ганяти сільськими вулицями, мов вітер. І коли бачила Івана, навмисно витискувала із мотоцикла все, що могла.
-    Боже ж мій, Валерко, - спиняла мати. – Побережись, дитино. Мені так страшно, аби ти не розбилась, їздь хоч трохи помаліше.
-    Перестань каркати, - перебивав її Роман. – Машина – звір, справна й швидка, нехай собі тішиться. Наша Валерка не якась там розманіжена курка, вона – справжній пацан.

 Якось восени Таня попросила сестру піти з нею на дискотеку.
-    Що, підвезти тебе до клубу на мотоциклі? – спитала Валерка.
-    Та ні… Просто… моя подружка захворіла, а йти із кимось іншим я не хочу. Ти ж знаєш тих дівчат – постають біля стіни і перетирають усіх язиками: та така, а та сяка, ну їх. 
-    А твій кавалер?
-    Володька? Ми з ним розбіглись. 
-    Іди сама.
-    Сама? Та ти що?! Ще подумають, що я прийшла пацанів клеїти.
-    А наче це не так.
-    Ну Валерочко, ну пішли зі мною? Я ж не часто тебе прошу, тільки цього разу. Побудеш зі мною, потанцюєш. Ну хіба важко? Врешті, тобі вже п'ятнадцять років, і давно пора було б ходити на танці.
-    Гаразд… тільки ж, у мене немає нормальних шмоток.
Спостерігаючи, як одягнута у блакитну шовкову блузку та джинси, Таня розчісує своє довге каштанове волосся (а у вухах поблискують золоті сережки, нігтики нафарбовані червоним лаком, очі підведені синім) Валерка вперше подумала про те, що і їй би хотілося бути ну хоча б трішки такою ж красивою, як сестра.
-    Візьми мою міні-спідницю і ту червону футболку, яка тобі подобається.
-    А туфлі?
-    Туфлі… на каблуках ти йти не зможеш… тоді одягни мою сріблясту блузку з вирізом, до неї – лодочки. І знаєш, що? Я дам тобі обруч із камінцями.

За півгодини Валерка стояла біля дзеркала при повному параді – сама себе не впізнавала. Коли ж затуляла долонею носа – очей не відвести. 
Побігла, вимкнула горішнє світло, стала віддалік…
-    Ти тільки поглянь, - до кімнати увійшла Оля і, мов заворожена, почала дивитись на свою найменшу доньку, - та ти у нас справжня красуня.
-    Якби ж не ніс… - тільки тепер Валерка звернула увагу на свій ґандж: із широкими ніздрями, приплесканий, розпухлий, на переніссі гуля, він ще й відрізнявся від решти обличчя кольором – був трохи темніший, аж наче синюватий.
-    Ось на, візьми «Балет», - Таня швиденько вичавила на палець краплю тонального крему і розтерла сестрі по переніссю. – Дивись, майже нічого й не видно.
-    Ага, не видно. А цей наріст? – показала пальцем. – Тепер він ще яскравіший. Та я мов той…
-    Не переймайся ти тим носом, - заспокоїла Валерку мати. – Хто там буде до нього придивлятися, та ще й у сутінках.
Коли прийшли до клубу, Валерці було боязко переступити поріг – в такому одязі. Ловлячи на собі здивовані погляди дівчат, вона то поправляла спідницю, то хапалася руками за обруч на голові. А коли заграла популярна мелодія і Таня потягнула її у центр майданчика, тильною стороною руки стерла із губ помаду.
-    Та не піду я танцювати, - Валерка впиралася, як могла. І Таня, стомившись, змушена була покинути її стояти біля стіни. Звідти Валерка спостерігала за смішними дриґаннями танцівників, слухала гучну музику, з подивом відчуваючи, що й сама не проти приєднатися до кола. Тільки ж…
-    О, це що, невже ти, мала? – над нею раптом навис Іван, рукою сперся об стіну, зазирнув у вічі, дихнув запахом цигарок. – А ти, знаєш, оце кльово врядилася. Я тебе зразу й не впізнав. Крута чувіха, знаєш. 
 Озирнувшись, Лера помітила, що за ними спостерігають дівчата, які так само, як і вона, попідпирали стіни. 
- Глянь, балухи повитріщали, - піймав її погляд Іван, присів поряд з її ногами, взявся зав’язувати шнурки на своїх кедах.
Про щось перешіптуючись, дівчата раптом розсміялись.
 Валерці хотілося провалитися крізь землю. Закушуючи губи, вона поглянула у бік дверей.
-    Ти на мотоциклі, чи так? – Іван підняв знизу погляд - вона вхопилася за край своєї спідниці, обсмикнула.
-    Я не сама… прийшла з сестрою… Танька взяла з собою.
-    А, зрозуміло. Чому повісила носа, не танцюєш? – не відводячи очей, він пружно підвівся, зухвало закинув довгого чуба назад.
Носа… Валерку мов струмом ударило.
-    Та здалися мені ці дебільні танці!
І тут Іван вчинив геть зовсім дивно – протягнув руки і обійняв її за талію, притягнув до себе. Жар від його тіла, уважний і якийсь насмішкуватий погляд, смоляний полиск волосся, напіввідкриті вуста…
-    Відпусти!- заверещала Валерія.
-    Ти що, здичавіла?
Зі сльозами на очах, згораючи від пекучого сорому, вона вибігла із зали і щодуху помчала геть – подалі від цього гучного місця, де всі витріщалися чомусь тільки на неї, від Івана, що поводився із нею, як із якимось дівчиськом.
«Це, певно, через мій ніс, - думала Валерка. – Вони всі сміялися із мого носа. І Іван теж… А я ще й оділа на себе це дурне дрантя, навазькалася кремом».