4.2. Полюбив би, але...

Навесні її ровесниці почали чепуритися -  порозпускали раніше заплетене у тугі косички волосся; фарбували вії, мазюкали червоним вуста; деякі стали на високі підбори й одягнули відверто короткі спіднички.
-    Напевно, мені потрібен ліфчик, - оглядаючи у дзеркалі свою струнку фігуру, Валерка із подивом помітила, що її маленькі округлі груди вже добре проглядають крізь тонку тканину футболки. 
-    Ага, таки треба,- заусміхалась мати.
-    От чорт!
-    Можеш узяти котрогось із моїх, - на два роки старша сестра Тетяна була справжньою красунею – висока, пишногруда, із білим ляльковим личком і синіми очима; за нею зітхало багато хлопців, а Тетяна крутила ними, мов циган колесом, - мені вони все рівно більше не згодяться.
 Якогось вечора Валерка відчула страшенний біль внизу живота, а потім побачила кров... Вона росла серед сестер, знала, що таке рано чи пізно має із нею статись, проте до перших місячних була геть не готова.
-    Я бридка, потворна! – кричала вона, сидячи у ліжку, запнута ковдрою.
-    Та що ж такого сталося? Це все нормально, - втішала її мати. – Нарешті ти стала справжньою дівчинкою, ти – розквітла, і скоро станеш красунею. Пора купувати гарні плаття.
-    Я не хочу бути дівчинкою!
-    Не вередуй, ти нею народилася і вже нічого не зміниш.
Наче темна ніч ходила Валерка – похмура й неприступна. Хлопці спочатку дивувалися, чому це вона цурається їх товариства, а далі махнули рукою: боїться знову розбити носа; що з неї візьмеш – дівчисько.
-    Та наша Валерка відрощує сіднички, - якось зауважив Іван і, проходячи повз неї, жартівливо ляснув по дупці. 
Раніше б Валерка розреготілась і відповіла тим же, дала б коліном під зад – і ніяких проблем. Цього ж разу кинула на хлопця гнівливий погляд і зашарілась.
-    Ти чого, придурок? - пробурмотіла вона, покусуючи губи і відчуваючи пекельний сором.
-    Оп-па! – присвиснув Іван; його погляд здався Валерці дивним: так батько дивився на гарну рибу, що потрапляла йому на гачок, ще інколи – на матір.
-    Та пішов ти…
Деякі з її однокласниць вже почали зустрічатися із хлопцями, а Валерка затято відмовлялася носити спідниці. Перечекавши удома тих кілька днів, поки товсту ватно-марлеву прокладку можна було спостерегти зі штанів, вона стрибала на велосипед і мчала по дорозі, здіймаючи куряву, або ж вудила на ставку рибу; грати футбол тепер боялася, але залюбки різалася із хлопцями у карти - її все ще сприймали за свою. 
Згодом шрамів і справді не стало видно, от тільки ніс – він спотворював обличчя Валерки, надаючи йому дивакуватого виразу.
-    Чула, Максим нарешті склав свого «Мінська»? – якось гукнув її Іван. – Ходімо подивимось.
-    Може, ще й дасть покататись? – Валерка мерщій помчала до воріт, перевіряючи рукою, чи одягла ліфчик.
Йти поряд з Іваном було приємно, із ним вона почувалася дивно веселою, ось так ішла й ішла б, не знаючи втоми – куди завгодно, а хоч і на край світу.
Максим марив технікою, його батько був автомеханіком, і хлопець змалечку пропадав у гаражі, спочатку просто спостерігаючи за батьковою роботою, а згодом допомагаючи – подати ключі, принести мастило, щось підкрутити. Всі знали, як він хотів свого мотоцикла. Останнім часом Максим тільки про те і говорив.
-    Уяви, склав одного мотоцикла із трьох, – дорогою пояснював Іван. – Я бачив, як він квоктав над запчастинами, але й подумати не міг, що з того щось вийде.
-    Ото Максим молоток, – Валерка теж хотіла мотоцикла, тільки ж щоб ось так самій його скласти… це просто подвиг.
-    Я вранці йду, а Максим кричить через тин: приходь, каже, до мене після обіду, буду випробовувати.
-    Це класно, що ти мене гукнув!
«Мінськ» і справді стояв на подвір’ї – поки що із облізлою фарбою, не схожий на те диво техніки, про яке мріяли всі хлопці. Та все ж… 
-    О, і Валерка тут, - зрадів Максим, побачивши друзів. – Гляньте, якого ровера склав!
-    Не машина, звір, - хихикнула Валерка.
-    Будеш вечорами дівчат катати, - постукав рукою по сидінню Іван і підморгнув.
-    Здалися мені ті дівчата…
-    Та ну, не треба викаблучуватись, я що, не знаю, для кого ти навесні крав полуниці?
-    Та досить із нього дражнитись, - Валерка схопилася за руль і, відкинувши Іванову руку, скочила в сідло. – Це просто бомба…

Кілька разів промчавшись із вітерцем, сидячи за спиною у Максима, а потім і з Іваном, Валерка повернулася додому похмура і роздратована.
-    То як із мотоциклом? – з порогу накинулася вона на батька.
-    З яким мотоциклом? – не зрозумів той.
-    А пам’ятаєш, ти мені колись обіцяв, що купиш мотоцикла?
-    Пам’ятаю, коли ти виростеш.
-    Так от, повідомляю факт: я виросла.
-    Оце по-нашому, - зрадів Роман. Потираючи руки, він встав з-за столу. – Дивись, мати, моя Валерка хоч і не пацан, але – вогонь-дівка.
-    То що з мотоциклом? Он у Максима є, я теж хочу.
-    Буде тобі мотоцикл.

За кілька тижнів, продавши свиню і знявши із ощадної книжки потрібну суму, Роман купив і подарував Валерці на п’ятнадцятиліття новесенького «Іж-юпітер-спорт».
-    Тільки ж їдь обережно, - повчав батько. – У тебе ще прав немає, аби не втрапила в аварію та не розбила.
-    Тобі ще мало гойдалки й хокею? – Оля до останнього не вірила, що чоловік наважиться на таку дурість: купити доньці мотоцикла. – Та інші дівчата мріють про золоті сережки, про модні плаття чи туфлі. Покиньте цю дурість. 
-    Але батько мені його ВЖЕ купив, – Валерка цвіла від щастя, вона гордовито кидала погляди за тин, любовно погладжуючи боки яскраво-червоного залізного коня.
-    Коли купив, то нехай сам їздить. Не дівоча це справа – ганяти на мотоциклі, як вітрогон. Що ж люди скажуть?
-    Та чхати я хотіла на людей.
-    Та яка мати захоче таку невістку?
-    А хто тобі казав, що я вийду заміж? Мені то не потрібно.
-    Ото ще мені горе – і справді виріс хлопчисько.