Оповідання 4.1. Полюбив би, але...

Батьки хотіли хлопчика, і п’ятою дитиною мав бути «він» - та народилася «вона»; назвали доньку Валерією.
-    Все, більше ніяких спроб, - сердито відповіла на закид чоловіка Оля, що, мовляв, наступного разу вже точно вийде. -  Я майже втратила здоров’я, з ранку до ночі перу та варю, не хочу усе життя провести в пелюшках. Тож коли хотів сина – то уяви, що це - Валерка.
-    Що ж, хай буде по-твоєму, - зітхнув Роман, багатодітний татусь, пильно вдивляючись у крихітне личко щойно народженої дитини: п’ять доньок – це вже неабиякий вклад у приріст населення, а потім додав: - Тоді коляска буде синя, і жодних бантиків.
-    Як хочеш.

Звісно, це не добре, коли дитину виховують усупереч її природі, проте Валерці не випадало вибирати – ще змалку її ростили немов хлопчиська: рибалка, крутіння гайок, рубання дров, іграшкові солдатики й машинки, кросівки, хокейна ключка, шайба, ковзани.
А коли виповнилось дванадцять – батько подарував доньці футбольного м’яча.
-    Я хочу велосипеда, - вдаряючи м’ячем по стінах літньої кухні, примхливо вигнула губи Валерка.
-    Буде тобі й велосипед, - вдоволено всміхався Роман: характер у донечки бійцівський. – Або ще краще – мотоцикл. 
-    Ура! – підстрибувала Валерка, що й справді більше скидалась на хлопчика - татові експеримент удався: коротка зачіска, потерті джинси, футболка вільно облягає гостренькі плечі.
-    Тільки ж не все відразу; із мотоциклом трохи доведеться почекати.
-     Тоді я побіжу на степок, до хлопців? Пограємо в м’яча.
-    Біжи-біжи.
Вдаряючи м’ячем об землю, дівчинка щодуху чкурнула за ворота.
-    Може б, усе-таки краще Валерці навчитися куховарити? – Оля не розділяла чоловіків захват, та тільки ж – відмовилася народжувати сина, тепер мовчи.
-    У тебе є кому товктися на кухні, он, повна хата спідниць, мою Валерку не чіпай.
Батько ніяк не розумів, що хай би чим займалася його дитина, ким би себе не уявляла, та врешті-решт і їй колись доведеться зустрітися зі справжнім життям віч-на-віч.
В селі тоді був колгосп, що розміщувався на колишній панській садибі. Старий винний погріб, викладений сірим каменем, тепер служив льодовнею. Прямо навпроти дверей льодовні ріс старий дуб, на одній із його гілляк дітлашня влаштувала гойдалку: на резинових пасах закріпили стару автомобільну камеру, сідаєш досередини, розбігаєшся, відштовхуєшся – і летиш вперед, угору, аж понад землею.
 То була неабияка забавка і втіха, і надвечір біля льодовні аж гуло від голосів. Тим більше, поряд було футбольне поле, добре набігавшись за м’ячем, хлопчаки на гойдалці відпочивали.
Цього разу першою на скаті дозволили погойдатися Валерці.
-    Давай добряче тебе підкинемо, - задоволені новим м’ячем, друзі взялися розгойдати Валерку.
-    Та не треба, я сама, - запручалася пацанка, що із усіх сил намагалася бути у хлопчачій компанії своєю, і в неї це виходило.
-    Та давай, чого ти? – авторитет всієї ватаги, чорнявий красунчик-Іван, схопивши скат обома руками, таки відтягнув його скільки зміг назад, а потім щосили турнув.
-    Ааааа!!! – із вереском Валерка понеслася вперед. Та замість стрімко промчати над льодовнею, не втримавшись руками за паси, зірвалась із гойдалки і з усього розгону полетіла обличчям на кам’яну стіну.
Почувся хруст – і дівчинка сповзла по стіні, мов ганчір’яна лялька. Коли хлопці підбігли, вона лиш тихо скавуліла, скрутившись клубочком та ледь-ледь переводячи подих; обличчя дівчинки на очах перетворювалося на жахливу маску.

Лікарі тільки розводили руками:
-    Навіть не знаю, що із цим робити, - казав хірург, розглядаючи знімок черепа. – Крім носа, переломів, на щастя, немає, але по всіх кістках пішли тріщини.
-    І що ж робити? – журився батько.
-    Може, треба якусь операцію? – Оля боялася навіть глянути на те, у що перетворилося обличчя її доньки.
-    Синці та подряпини загояться самі, ніс ми якось склали. А на решту обличчя… Ми ж гіпс не накладемо. Будемо надіятися, що все зростеться само собою.

Дитячий організм відновлюється швидко, і за деякий час Валерка знову могла виходити до гурту.
-    Глядись, аби ніхто не вдарив тебе у носа. Бо на цей раз його склали, та й то не дуже гарно. А як розіб’ють ще раз…- остерігала мати, коли доньку виписали з лікарні.
-    Вийшов не ніс, а кабачок, - сміявся батько. – Та це нічого! Як же воно, щоб пацану, й без шрамів?
-    Який пацан?.. – Олі все більше не подобалося те, як чоловік виховував дитину. – Валерка – дівчинка, чи ти вже геть всі клепки розгубив? Щоб я більше такого не чула.
-    Звісно, вона дівчинка. Але – боєць. Мій вишкіл.
Хоч падіння із гойдалки трохи й спотворило її лице, Валерка тим не переймалась. Вона й далі зранку до ночі бавилась у хлопчачі ігри, нехтувала усю жіночу роботу і зовсім не дбала про свою зовнішність, одягаючись як хлопець та коротко підстригаючи волосся – усе це заохочував татусь, який любив її понад усе і ні в чому не відмовляв. Одне було Валерці досадно, що мусила вона одягати до школи форму – плаття та фартух, тільки тоді вона трохи й скидалася на дівчинку, але без того ніяк.

Того вечора Валерка збиралася на розваги – кілька днів був сильний мороз, і ставок скувало льодом, то чому б після школи не побігати за шайбою?
-    Тільки ж будь обережною, - напучувала мати, коли донька, насунувши аж на очі шапку-півника, вхопила до рук ключку. – Та й взагалі, краще б не ходила на той хокей, а гляди впадеш чи хтось ударить по носі? Кістки ж щойно зрослися.
-    Це ще аби я когось не ударила, - пхикнула пацанка, з гуркотом захряскуючи двері.
-    Довго не будь, щоб не обморозила обличчя, – навздогінці гукнула старша сестра, що мала кавалера і готувалася виходити заміж, тож знала цінність дівочої краси.
Тільки ж Валерка її не чула. Вона так і побігла із хати – у ковзанах: навіщо перевзуватись, якщо до ставка рукою подати, а гра була саме в розпалі. 
На березі Валерка привітно помахала хлопцям ключкою:
-    Гей, це що, почали без мене?
-    Як хочеш грати, ставай на воротях, - гукнув до неї захеканий Іван. – Богданові стукнуло шайбою по лобі й немає кому замінити.
-    Я не хочу стояти на воротях!
-    Тоді йди додому.
-    І додому не хочу!
І що було робити? В команді для неї не було місця, тож, турнувши плечем набік набурмосеного Богдана, що потирав на лобі велику гулю, Валерка стала між двома кусками льоду із ключкою наперевіс.
Бій уже з півгодини точився на тому кінці поля, і Валерка відверто нудьгувала. Та ще й давало про себе знати поранене обличчя – вона давненько не була на холоді, і ніс щемів. Легенько потираючи ніс рукою, Валерка почала неспішно вимальовувати по льоду кола, думаючи щось про своє. Зненацька до неї долинув відчайдушний крик:
-    Валерка, на ворота! – верещав Іван. Стрепенувшись, вона повернула обличчя на його голос – і побачила, що увесь хлопчачий гурт мчить до її воріт, знавісніло вибиваючи шайбу один в одного.