3.8. Фаїна була найкраща

 І так їхні почуття були не надто палкими, а стосунки безхмарними, - після приїзду із санаторію подуло протягом.

- Та відчепись від мене! – Фаїна щоразу дратівливо відсторонювалася від чоловіка, коли він намагався пригорнутися до неї. – Я така втомлена! Хіба ти не бачиш, що у мене нерви, а тобі одне у голові!

- Як знаєш… - і від якогось часу вони почали спати у різних кімнатах.

  Хоч і близько до райцентру, та все ж село, у якому вони жили, почало поступово занепадати. Спочатку на заводі затримували зарплатню, потім почали платити мало, якогось року процес цукроваріння зовсім не запустили, пообіцявши відновити у наступному році. Але того не сталося – завод закрили, керівництво або скоротили, або перевели до інших сіл та містечко, на інші посади, робітників поставили на облік у службу зайнятості. Молодь почала виїжджати із села у пошуках роботи.

 Тато Фаїнин пішов на пенсію – на щастя, вік був відповідний. А Юру скоротили; і потім він аж три роки сидів удома, страшно нудився без діла, помалу почав зазирати в чарку; Фаїна ж бігала до школи.

- Що?! Який суп! – обурювалася вона на прохання чоловіка приготувати сніданок. – Ти б посоромився таке казати! Я одна працюю, одна заробляю гроші, яких, до речі, нам би нізащо не вистачило на життя, якби не допомагали мої батьки й бабуся!

- Але ж я не винен…

- А хто винен?!

- Такі часи…

- Мені від  того легше? Я падаю із ніг, голова йде обертом, аби встигнути усюди. Тобі ж добре сидіти на всьому готовому і філософствувати хто винен. Тобі мене не зрозуміти.

- Як і тобі мене…

 У той день, коли Фаїну нагороджували - у районному будинку культури за зайняте перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року»! – Юра отримав запрошення на роботу до обласного центру.

- Батько допоміг, – із ентузіазмом пакуючи до валізи найнеобхідніші речі, хаотично бігав по кімнатах, зашпортувався об пороги та перекидав стільці. Фаїна байдуже спостерігала за всім тим, сидячи біля великого дзеркала та стираючи із обличчя макіяж.

- Ну і що ти вирішив?

- Мені треба завтра ж бути на новій роботі,– не міг стримати радості Юра. – Я сьогодні їду, просто тепер. Твої батьки вже знають, із Тарасиком я попрощався.

- На автобус підеш? – зітхнула Фая.

- Ні, поїду на машині. Мене ж призначають директором фірми, буде якось несолідно.

- А коли повернешся?

- Спочатку розглянуся що і як, увійду в курс… - Юра раптом зупинився, пильно поглянув на Фаїну, підійшов і сів на стілець напроти неї, заглянув до обличчя. – А потім заберу вас із собою, гаразд? Ти ж поїдеш зі мною … до міста?

- Я із свого села нікуди не поїду, - Фаїна заперечливо похитала головою. – По-перше, я тут – директор школи, а по-друге, я не покину своїх батьків. Та й квартира наша приватизована, зробили гарний ремонт. Там же, мабуть, тебе поселять у якусь халупу, або дадуть малесеньку кімнатку в гуртожитку.

- Ну… Тоді – я на вихідні обов’язково приїду додому, поговоримо, коли все проясниться.

 Провівши чоловіка за ворота, Фаїна зітхнула із полегшенням: позбулась клопоту.

 Майже рік потім вони так і жили, нарізно. Він в обласному центрі, вона – у своєму селі.

Спочатку Юра приїздив додому щовихідних, привозив гроші, подарунки - на новій роботі він мав гарну зарплату і балував їх із сином. А потім почав учащати все рідше…

- Уже місяць як Юри не було вдома, - якось мама спробувала застерегти Фаїну.

- То й що? Приїде, коли виплатять зарплату. Каже, що має багато роботи на фірмі, якісь ще відрядження, наради, він страшно втомлюється. А ще ці переїзди туди й сюди, я його добре розумію.

- То, може, ти б сама якось поїхала та й провідала чоловіка, а то мало що може бути…

- Чому ти мене увесь час лякаєш, – зірвалася на крик Фая. – І так нерви стріпані, не сплю ночами, ще й ти зі своїми підозрами.

- Доню, ми із твоїм татом, відколи одружилися, ще ні дня не провели порізно, і то я щовечора хвилююсь, коли він запізнюється…

- Ото менше б хвилювалася.

Та Леся таки дотисла, домоглася свого. 

Зателефонувала Фаїна чоловікові.

- Юра, зустрінеш мене з автобуса? - сказала буденним тоном.

- О котрій приїдеш?

Близько шістнадцятої.

- Окей.

І вся розмова.

Може, вона й сама  добралася б, взяла таксі, чи сіла на маршрутку, але не знала, куди їхати, не мала Фаїна навіть адреси, якось не випадало поцікавитися. Було байдуже?

 Юра зустрів її на автовокзалі.

- Чому це ти вирішила приїхати? – спитав і якось похапцем чмокнув у чоло, немов чужу; узяв із рук сумку, рушив до машини.

- Та… Мама замучила своїми підозрами, - Фаїна вирішила не розсипатися у ніжностях, попленталася слідом. – А взагалі я так втомилася. Оце приїхала до тебе, а заразом треба піти у відділ освіти, поговорити із начальником. Уявляєш, відправляють мене на курси.

- Ну то що ж, їдь…

- Яке їдь? Мене  у школі не буде цілий місяць, а за цей час усе полетить шкереберть. Знаєш, мої учителі зовсім розпустилися, не хочуть працювати. Кажуть, мовляв, зарплати у них маленькі. Дзвінок на урок, а вони стоять у коридорі, язиками плещуть. То мушу їх до дітей загонити. Ото поки пробіжуся по всіх коридорах то, буває, на свій урок запізнююся.

- То це ти заганяєш учителів на уроки? - хмикнув Юра скептично, але Фаїна не помітила його сарказму й продовжувала з натхненням:

- Та звісно. А плани. Не хочуть писати плани! То я щодня перевіряю, а тоді відразу ж догану пишу. А вони, уяви собі, почали строчити на мене анонімки в район. Але не на ту напали, я ще можу втримати порядок. Але коли на місяць поїду зі школи, то…

- Фаїно, як там наш Тарас? Як тато з мамою, бабуся? – перебив її Юра. – Я скільки раз тебе просив … не говорити мені про школу…

- А про що ще я маю говорити? – визвірилась у відповідь Фаїна. – Школа – це все моє життя! Я без школи – ніщо.