3.7. Фаїна була найкраща

 І полетіли каруселі! Щоранку Фаїна чи їла чи не їла – схопилася й летить до школи. А там не має часу перевести подих – уроки і перерви, наради та педради, плани, звіти, відкриті заходи, конкурси, контрольні роботи, олімпіади, прибирання, чергування, відмінники, двієчники – чужі діти.

Смеркає. Сільські господині  поуправлялися зі всіма клопотами і вже готують на стіл вечерю – Фаїна несе додому важку сумку із зошитами й книжками, та ще й у голові – рій думок: чи правильно сказала, а що подумав про неї той чи той, хоч би не забути завтра запитати і поставити оцінки, а коли ж перевіряла щоденники?!

- Як там Тарасик? – Юра після роботи заходить у квартиру, принюхується в бік кухні.

- Який ще Тарасик! – роздратовано шипить йому у відповідь Фаїна. – У мене купа зошитів, а ще плани треба написати, прочитати «Енеїду» назавтра, а то тобі не якесь зрозуміле оповідання! Ще, уяви, має бути комісія із області, хочуть ходити по уроках. А в п’ятому класі самі нездари! Та й у восьмому, і в десятому теж не вчаться. Круглий Олег, наприклад, у слові "свято" пише апостроф, хоч ти йому кілки на голові теши, Наталка Мацуцька виходить на поля і рисочку переносу ставить з нової стрічки, Сидорчук Іван... А вірші як вчать? Книжок не читають, переказувати не вміють, твори списують де бачать, бо самим подумати - ліньки. Я не знаю, як із тим усім дати раду! Що я вже не розповідаю, підшукую плакати, малюю по дошці, майже не танцюю перед тими дітиськами, а вони тільки глипають на мене очима. І домашні завдання не роблять! За чим тільки дивляться батьки?! Ось, мусила після уроків аж дві години тримати десятий клас, аби таки понаписували контрольну роботу як слід. А п’ятикласникам наказала, щоб правила самі повчили. Знаєш, що я вирішила – завтра тільки прийду до школи, відразу ж у п’ятий клас, і мені байдуже який там у них урок, почну питати правила, й нехай тільки не порозказують - сидітиму з ними в суботу й неділю в школі.

- Фаю… - Юра загрюкав на кухні каструлями. – А що в нас на вечерю?

- Ото вже господи! – дратується Фаїна. – Я йому одне, а він мені інше. Я ще від ранку сама голодна, хіба чаю випила як вибігла із хати!

- То йди щось разом приготуємо.

- Ти мене не розумієш! Голова пухне, купа роботи, мені зовсім не до того!

 Пізно ввечері чоловік йде до спальні, сам розстилає ліжко, лягає туди із книжкою в руках – бо любить читати перед сном. Фаїна все так же сидить у залі й натхненно гортає зошити, поряд - скляночка із надпитим чаєм, над’їдений бутерброд.

 Час спливає, Юрі не терпиться – він таки гукає на Фаїну, коли вже заходить далеко за північ.

- Фаю, я вимикаю світло, йди і лягай спати.

- Ооооооо....Який ще сон? - стогне вона, голосно шурхоче сторінками, креслить червоною пастою й кидає убік.

- Май совість. Доперевіряєш ті зошити вранці. Я чекаю…

- Вранці?! – Фаїна зірвалась на істерику. – Та я не засну спокійно!

 І вночі теж - замість рідного сина, їй сняться школярі.

Що терплячкий та спокійний був Юра, але якогось разу зірвався.

 Було вже добре пізно…

- Та доки це буде продовжуватися! – гримнув кулаком по столі, щойно Фаїна зайшла в квартиру. – Щоб я більше жодного слова не чув про твою школу! Жодного слова про Сидорчуків та Круглих! Жодної Наталки чи Олі, хай воно западеться. Чуєш? Бо інакше…

- …але ти не знаєш останньої новини, я тільки-тільки мала тобі сказати! – несподівано радісно відреагувала на його крик Фая. – Мене призначають директором! Чуєш, Юро?! Тепер я – директор школи!!! Ходімо мерщій до батьків, похвалимося!

- І побачимо нарешті свого сина… - сказав понуро.

Якою ж гордістю було для їх родини оте призначення!

- А що, не марно ж ми старалися? – раділа мама Леся. – От яку доньку виростили! Все село тепер буде заздрити!

- Та ми всю душу уклали у нашу Фаїну! Яка у тебе мама, еге ж, Тарасику? Директорка! – гоцкала правнука баба Ніна.

-  А ти чому такий смутний, Юро? – тато міцно тис зятеві руку, усміхався.

- Та от, думаю: коли була Фаїна простою вчителькою, не мала на мене часу, а як стане тепер директоркою – чи хоч приходитиме додому на ніч?

- Ото вже в тебе жарти, – закопилила нервово губи Фая. – Я так і знала, що ти мене не підтримаєш. Та що там - ніколи не розумів, – і в сльози.

- А й справді, Юро, чогось ти якийсь сумний… - із недовірою сказала теща.- Що, може, не радий успіхові своєї дружини, чи що?

А як прощалися, затримала Фаїну в хаті.

- Чуєш, доцю, - крадькома зиркнула Леся на двері. – Ти б і справді трішки більше часу приділяла чоловіку. Бо він молодий, показний із себе, теж – на керівній посаді. А ти все в школі та в школі. А гляди як заведе собі якусь любаску?

- Ой, мамо, - шарпнулась Фая. – Та то швидше я когось для себе заведу. Він же такий тюхтій, ви просто його не знаєте, як я.

- Ну гляди, тобі видніше. Але ж ти в нас і молодчина! Ми гордимося.

 І вже Тарасик пішов до школи – єдиний син, на інших немає часу: ще кілька разів вагітніла Фаїна, їздила тоді до районної лікарні, поверталась хвора. Аж доки не впросила лікаря, аби зробив їй невеличку операцію - перев’язав труби – зробила це таємно від батьків та чоловіка, бо хіба б дозволили.

 І творила, зростала в професії, світилась – навчала дітей, бігала по уроках, їздила на семінари, вела документацію, випрошувала кошти на ремонт. Директорка, але сама й фарбувала, повзала по підлозі зі щіткою в руках, за всім слідкувала, усіх підтримувала, спонукала, відзначала, усе помічала і у все втручалась…

  Хоч і було в районі багато сіл, а таки школа Фаїнина – найкраща. І вона в ній – передовий директор. От і відправили якось групу дітей у санаторій – самі відмінники і переможці конкурсів та олімпіад, Фаїна ж  із, кількома заслуженими вчительками, при своїх учнях -  супроводжуюча.

 І - диво: аж в санаторії вона нарешті мала час отямитися.