3.5. Фаїна була найкраща

 До міста Фаїна їхала із тягарем на серці. Вона відчувала, що батьки і баба просто так не відступляться від свого.

 Віталія вона вже не бачила півтора року. Листи від нього приходили спочатку рідко, хоч Фаїна й писала  майже щодня, він же відповідав одним листом на тиждень, робив багато граматичних помилок у словах. Потім вона писала йому одного листа на тиждень, а він – на місяць.

 Фаїна вже почала сумніватися, чи справді так міцно кохає хлопця. Але й своєї обіцянки дочекатися із армії не могла переступити, пам’ятала, чим була скріплена їх клятва. Тому з головою поринула у навчання, поклавшись на час, вирішила: повернеться Віталій із армії, тоді й побачимо. 

- А що це у нас за свято має бути? – наступного разу Фаїна приїхала із міста, увійшла до хати, аж тут – пахне ковбасами і сиром, на столах у веранді миски із салатом олів'є та холодцями, у холодильнику торти і риба фарширована.

- Увечері будуть гості, - із радісною посмішкою на вустах повідомила приємну новину бабуся.

- Які гості? – не зрозуміла Фая.

- Сьогодні до нас Юра прийде! – поправляючи на голові високу зачіску, мама просто сяяла від щастя. – І не сам…

- А з ким?

- Ти переодягайся – і зразу ж в душ, помийся. Бо гості прийдуть до тебе… Чи то – по тебе!

- Мамо?..

- Фаїно, так сталося, що вчора до Юри приїхали батьки, - мама обережно взяла Фаю за руку і повела її до хати. -  Він розповів їм про тебе, ти йому дуже сподобалась. Ти не думай, Юра спочатку поговорив із твоїм татом, ми з татом порадились...

- Про що ви порадились?

- Юра уже дорослий мужчина, йому немає коли гратися у всі ці дурні ігри з жениханням. І сьогодні вони прийдуть на… оглядини, тобто познайомитись з тобою.

- Познайомитися, ага.

- Але я думаю, що це буде сватання, і ми про все домовимося.

- Не розумію…

- Ти вийдеш за Юру заміж! – відпускаючи Фаїнину долоню, роздратовано вигукнула мама.

- Як? Ви вже все вирішили, без мене? – Фаїна сіла на ліжко, їй все здавалося, що мама от-от розсміється і скаже, що жартує.

Та мама сіла поряд, обняла за плечі.

- Ну як – без тебе? - пробурмотіла тихенько. - У нас же була розмова, два тижні тому. Я гадаю, що ти мала час подумати. Ти Юрі сподобалась, та й він - тобі. То для чого тягнути кота за хвіст? Тим більше, що тут є вже одна… Свєтка почала крутитися біля Юри, казала мені одна надійна людина, що та хвойда їздила до відьми, аби та зробила на хлопця приворот...

- Ото! – Фаїна здивовано звела бровами.

- О, доню, це не жарти. Він хлопець молодий, а Свєтка – гарна. Я б не пережила, аби ми його впустили.

До кімнати увійшов тато.

- Уже поговорили? То як, доню, зустрічатимеш гостей?

- Мамо, тату?..

- Уже все, назад дороги немає, - тато зрозумів, що Фаїна не в захваті; мабуть, злякався. – Я пообіцяв Юрі, що ти йому не відмовиш. Тож так і буде!

- Може, спочатку б мене спитали…

- Якщо ти відмовиш сьогодні Юрі, - мама підвелася, очі в неї були скляні, погляд – невидющий, руки міцно стиснуті на грудях. Зробила крок, поточилась, ударилась плечем об одвірок. Батько кинувся, підхопив під руки, обережно підвів до крісла, посадив.

- Бачиш, що ти зробила з матір’ю? – загрозливо прошипів, як не робив ніколи. – Мала б совість. Ми тебе ростили. Мати здоров’я втратила, коли тебе народжувала. Ми все для тебе, все лише ради тебе, а ти…

- Та ж я його тільки один раз і бачила, - спробувала кволо заперечити Фаїна. – Як же я вийду заміж, ми ж геть не знайомі?

- Якщо ти відмовиш сьогодні Юрі, - мама повторила майже пошепки, із свистом між зубами, обличчя її було бліде, немов стіна, попід очима взялися сині кола. – То я отруюся, щоб знала…

- Що?!.. – у батька затряслися губи. – Лесю! Не говори такого. Вона не посміє! – а тоді із відчаєм поглянув на Фаїну: - Ти чула, що каже мама? Як ти після того будеш жити? Чи той Віталій вартує життя рідної матері?! Та хто він такий, аби твоя мати через нього вмерла?

Леся страшно заойкала, сповзла долі, притулилася чолом до підлоги. Тато розпачливо розвів руками.

- Мамо, я не відмовлю Юрі, тільки не кажіть такого, – Фаїна мерщій кинулася до матері і впала поряд із нею на коліна, обняла за плечі, притулилася обличчям, зашепотіла: – Я зроблю все так, як ви хочете, тільки не треба, добре?

- Чуєш Лесю, вона згодна…

Леся заскавуліла.

- Мамочко, заспокойся, усе буде, як ти хочеш! Я обіцяю! Клянуся… Тільки не треба…

 Мама притихла, підвела чоло, розплющила очі. Із допомогою доньки та чоловіка звелася, всілась на ліжку, на її обличчі почав запалюватися рум’янець.

- Люба, ти як?

Нарешті жінка голосно зітхнула:

- От і добре, я знала, що ти нас послухаєш.

А далі…