3.3. Фаїна була найкраща

Всю дорогу вона злодійкувато озиралась позад себе, боялася, аби баба не ішла за нею надто явно. Але щойно почула гучну музику – відразу ж стрепенулася і забула про все на світі, мерщій побігла до двору Віталія.

 А там, на воротях, пов'язаний яскравими стрічками через груди, майбутній вояка вже чекав Фаїну. Віталій стояв у гурті хлопців і стурбовано вертів головою; як побачив дівчат, посміхнувся, кинув цигаркою під ноги, пішов вперед.

Фаїна теж пов’язала йому стрічку – червону.

- Бо я тебе дуже люблю… - схилилася та пристрасно прошепотіла просто до вуха.

- Будеш мене чекати із армії?

- Буду…

 Проводи до армії в селі мало чим відрізнялись від весілля – різали свиню, у дворі чи на городі ставився величезний брезентовий намет, під ним – лавки і столи, що аж вгиналися від наїдків, «грала естрада», і подивитися на забаву сходилося чи не все село, а то й добирались із сусідніх. І молодь, і старі, чужі, свої й запрошені мали право не тільки дивитись і танцювати, але й сідати за столи та їсти-пити вволю.

Такий тоді був звичай.

 Фаїна із Віталієм сиділи на почесному місці – поряд, в центрі столу.

- Мов молоді, - шепталися баби. – Ото вже гарна пара! Ти глянь на них – обоє рослі та біляві. Було б гарно, аби вони потім одружилися, еге ж?

- Яка там ще пара?! – сердилася баба Фаї, що очей не зводила з онуки, ходила за нею, мов тінь, а тепер навіть мусила зайти за стіл, сиділа і слухала, що плещуть язиками. – То ще вилами по воді писано, те женіння! Поки діти, то хай собі пограються в любов. А там – він піде в армію, та й найде якусь іншу. І наша Фаїна теж не буде довго сидіти в дівках.

- Та чого ти так, Нінко? – дивувалися баби. – Кричиш, наче ми їх тут вже й правда поженили.

А мати Віталієва, як помітила за столом «сваху», підійшла й почокалась із нею горілкою. Баба угнула голову, а таки мусила пити.

Та й впилась ж бідна Ніна від тієї чарки так, що на якийсь час випала їй із мислі та й з очей онука! Розчервонілась, розспівалась із своїми подругами Ніна, сидячи за столом, – забула.

Фаїна ж, побачивши, що бабі не до неї, вхопила Віталіка за руку – та й вибралися разом попід брезент у ніч.

 Проводи були саме в розпалі, від музики аж тряслися шибки в найближчих хатах, щосили горлали п’яненькі музиканти, виконуючи замовлення – найпопулярніші пісні; молодь навіжено стрибала в танцях, старі співали – і геть усім було байдуже до винуватця торжества. А він – уперше цілував свою кохану. Міцно вхопивши Фаїну за стан, притиснув її Віталій спиною до старої черешні і мацав руками по грудях, хапав губами волосся, що аж виблискувало в світлі від ліхтаря, а на вухах відсвічували великі золоті сережки, і ланцюжок блищав на шиї, і всі пальці мерехтіли дорогими камінцями…

- Ти ж будеш мене чекати, обіцяєш? – пристрасно шепотів Віталік, а Фаїна чи не вперше в житті відчувала від нього запах випитої горілки; але то був день такий – і не скривилась.

- Буду, Віталічку, буду, мій найрідніший у всьому світі…

- А коли не дочекаєшся? Якщо знайдеш собі когось іншого в місті, кращого за мене, тоді що?

- Ні, я тільки тебе люблю…

- Знаю я вас, дівчат, - сказав щось дурне, бо ніколи раніше не дозволяв собі якихось грубощів чи навіть жартів у її присутності - приревнував.

- Ти що, Віталік?!.. – аж відсахнулась, заглянула у вічі. – Чому ти так говориш? Хочеш мене образити?

- Ні, Феєчко, - любив її так називати, тільки він. – Але я просто дурію, коли подумаю, що може таке трапитись. Знаєш, я накладу на себе руки, якщо ти мене не дочекаєшся, чуєш?

- Не говори такого, - враз спохмурніла Фаїна. А тоді згадала про бабу: - От лихо, Віталіку! Ходімо за стіл, на світло, бо батьки мої наказали, аби баба очей з мене не зводила, вона ж за мною стежить! Якщо зараз почне шукати й не знайде, побіжить додому, а потім я боюся навіть думати, що буде.

- Зачекай… - Віталік вхопив її за руки. – Я хочу, аби ти мені довела, що дочекаєшся.

- Як? Хочеш, щоб поклялася?

- Ні! Коли ми з тобою… Коли ти станеш моєю, я буду точно певен, що ти мене не зрадиш. Ходімо до хати, там тепер нікого немає, усі гуляють. Навіть батько сидить на своєму візочку у дворі, грає карти…

- Ні, милий! –  Фаїна похитала головою. – Це ти щось дурне говориш. Ходімо назад до світла, там моя баба.

- Я зрозумів!.. – Віталій різко відсторонився. – Ти мені не довіряєш. Ну що ж, ходімо, - сказав холодно і пішов вперед, не озирнувшись.

Фаїна заціпеніла, затамувала подих. Вона була надто довірлива й наївна, вихована в любові та постійній турботі, ніколи і ніхто не поводився із нею так, як щойно. Ніхто її не ображав, але й вона нікого.

- Віталіку… - чомусь відчувши провину, погукала вона до темного силуету. І той зупинився, різко розвернувся і кинувся назад, підбіг. – Але… Треба перевірити, як там моя баба.

 Нічого не підозрюючи, Ніна співала на все горло, у її келишку була горілка, а поряд сиділи найкращі подруги. Фаїна спеціально пройшлася між столами, аби потрапити бабі на очі. А потім, скрадливо озираючись, пішла.

 Не вмикаючи у хаті світла, аби ніхто не помітив, вони прокралися до батьківської спальні. Там все й сталося, дуже швидко. І коли Фаїна заплакала від болю та розчарування, Віталій ніжно притис її до себе.

- Тепер я пересвідчився в твоїй любові.

- А ти мене кохаєш?

- Звісно що кохаю!

Додому вони таки прийшли удвох із бабою.

- От і молодчина! – зраділа мама, поглянувши на годинник, до півночі ще було далеко. – А чому така заревана?

- Як ццце чччому?.. – замість онуки відповіла баба. – Її кавалера нині забрали в аррррмію, Фаїна його туди ік … провела.

- Ото мала б за ким і за чим плакати! Буде ще тих кавалерів! Ти ще не бачила життя, дитино. Не треба тобі такого хлопця. І слава богу, що він надовго дінеться з очей, а ти за цей час одумаєшся і зрозумієш, що є набагато кращі, і достойніші за нього. Бо цей Віталік, це пхе – повір мені, своїй мамі.