3.2. Фаїна була найкраща

На випускному вечорі у школі Фаїна була найкраща. А скільки хлопців біля неї увивалось! Грає швидка музика, всі гарно веселяться, а тільки зазвучить повільна –  хлопці навперебій просять її, аби пішла у танець.

Вона ж однокласникам відмовляє, бо чекає на Вітальку.

Тільки на рік від неї старший, хоч і непоказний зовні, та чимось запав парубок у душу. Один раз провів із танців, а потім приходив вечорами, стояли біля тину…

- Хоч би не закохалась! – боїться баба. – Не доведи господи, захоче вийти заміж, а ще ж зарано.

- Я до того не допущу, - втішає донька матір. – Це ти за мною не дивилась, то я й вискочила в сімнадцять.

- А хіба ти тепер про те шкодуєш?  Та за такого, як твій Борис, я б і Фаїну віддала, хоч і сьогодні! Але цей Віталька…

- Ну так, не зміг вступити до інституту, вже рік сидить удома,  невідомо, чи  поїде вчитися, чи заберуть до армії. А потім -  що із нього буде?

- Та  й батько - інвалід, мати доярка, сама працює, виглядить, мов заїжджена коняка. Треба щось робити, якось відмовити Фаїну від того нездари, а то і правда…

- Забороню їй ходити з дому. Скажу, нехай готується до вступу. Або краще… Завтра ж відвеземо її до діда з бабою в Черкаси, на все літо.

 Так і зробили. Наступного дня після випускного зібрали чемодани і повіз тато Фаїну в місто.

 До інституту вона, звичайно ж, поступила.

 Аби не створювати дідові з бабою проблем, та й аби їй зручніше, найняли для дочки квартиру біля самого інституту. Заплатили за півроку вперед та загрузили холодильник харчами, гарно задобривши тим стареньку господиню.

- Та ви не хвилюйтеся, - запевняла Лесю та Бориса Соня Ісаківна, - я щодня буду готувати їсти, турбуватимуся про вашу Фаю, немов про свою рідну дитину!

- Ось наш телефон, - у мами тряслися руки. – Коли що треба буде… Або, не дай бог, як захворіє, ви ж нам дзвоніть – чи вдень, чи вночі, байдуже.

- О, як я вас розумію, - зітхала господиня. – Але не маєте причин до хвилювання, бо ваша дівчинка потрапила в надійні руки.

Поїхали…

Фаїна й тут вчилася найкраще. Сумлінно відвідувала пари, бувало, що й до ночі сиділа у читальній залі – комп’ютерів же ще не було, але тоді телефонувала Ісаківні, і та чекала, стоячи біля дверей під’їзду. На вихідні ж, замість відвідати діда й бабу – татових батьків, Фая їхала додому.

- Я так за вами скучила, - обіймала рідних. – Можна, піду увечері до клубу?

- Ти краще відпочинь, для чого тобі те кіно, ті танці? – не хотіла відпускати Фаїну мама.

Але ж - Віталька уже чекав за хвірткою.

- Щоб о восьмій була у хаті! – проводжаючи аж до дороги, наказувала Фаїні баба. – Ти чув, Віталько? Не дай боже онука запізниться хоч на хвилину, я бігтиму до твоєї матері, чув?!

- Не хвилюйтеся, приведу вчасно, - запевняв хлопець. – Буде так, як скажете.

А о восьмій Фаїна просилася:

- Можна, ми з Віталіком посидимо в моїй кімнаті? Поговоримо ще трохи, ми ж удома…

- Ні… - насуплювалася мама. – Нехай іде собі. І так…

- То, може, ми ще трішки на лавочці посидимо в дворі? Ну, матусенько, ну будь ласка? Дозволь ще хоч півгодини?

- Знаєш, я вже шкодую, що відпустила вас до клубу. Ти, Віталько, йди вже, Фаїні треба відпочити.

Хоч як не подобався хлопець її батькам, та Фаїна закохалась.

Їхала до міста, а серце рвалося назад, додому, бо там був він.

 Щодня писала своєму Віталіку листи, отримувала від нього. На вихідні ж вони могли побути разом хіба яку годину – батьки все пильніше стежили за Фаїною, не дозволяли їм довго спілкуватись наодинці.

А навесні Віталі із військкомату прийшла повістка.

- Чому це ти приїхала просто серед тижня?! – тато зустрів Фаїну на автовокзалі в районному містечку, бо інакше на автобус довелося б чекати аж до вечора. – Може, захворіла?

- Ні, я приїхала на проводи, Віталік прислав телеграму – його забирають до армії!

- Оце почує мама, не зрадіє… - тато нахмурив брови. – Їй і так зараз недобре, щодня серце хапає, взяла он на роботі лікарняне. Ти ж знаєш, що їй не подобається те, що ви зустрічаєтесь з Віталіком. Та й мені теж, якщо направду.

- Ну тату, - посмутніла Фая. – Чим вам не подобається Віталій? Він хороший.

- Це тепер він хороший, - тато вперто дивився вперед, мимо пробігали стовпи, дерева.

На проводи вона таки пішла, хоч і з умовою, що до кінця вечора буде під наглядом баби, та мала хоч і непомітно, та супроводжувати онуку.

- Та з мене будуть всі в селі сміятися! – намагалася пручатися Фаїна. – Хіба я мала дитина, аби мене водила за руку баба?

- А я й не буду тебе за руку вести, - баба прибиралась біля люстра, закладала сиве волосся під білу хустку. – Ти підеш вперед раніше, а я потім, непомітно, слідом. Стану собі в гурті, разом з усіма людьми, та й буду стояти. А що? Хіба мені хтось заборонить дивитися на танці? Не я одна прийду на проводи, там все село збереться!

- І додому щоб прийшли разом, чула? – тримаючи у дрижачій руці склянку із водою, а іншою стискаючи перев’язану хустиною голову, наказувала Фаїні мама, проводжаючи її із хати. – Бо якщо баба хоч на хвилину втратить тебе із виду, або ще й як прийде назад без тебе, не дай Бог!!! – викличемо міліцію! Усе село підіймемо на ноги, чула? Батько візьме рушницю, і тоді комусь буде тюрма!!

- Та добре, мамо, - Фаїна побачила на вулиці дівчат, що вже давненько чекали її біля тину, і, озираючись на двері, пішла до них.

- Що там, бояться відпускати тебе саму? – насмішкувата Оксанка, підморгнувши подружкам, вхопила Фаїну за руку, стисла в кулаку й помахала вперед-назад, як колись в дитинстві.

- Ой, хоч ви не збиткуйтеся наді мною, - зітхнула Фая.