Оповідання 3.1. Фаїна була найкраща

 Хоч і була Фаїна білява й синьоока, брівки ж мала чорні, ще змалечку мов пензликом підведені, вії довгі та закручені, як в ляльки.

- Ото вже буде принцеса! – дивувалися усі на ту лялькову вроду. А батьки - раділи.

Як же її любили мама з татом! А баба, то та коли б могла, то й з рук би не спускала.

- Нехай собі, - відмахувалася від набридливих сусідок, що все торочили про те, що дитину не можна увесь час на руках носити, бо виросте розбещена та вередлива. – У мене онучка одна! Та й коли ще любити її, як не в дитинстві? Діти швидко ростуть, я на своїй дочці переконалась: не встигнеш оком змигнути – а вже буде дівка. То хіба тоді її на руках носити, чи що?

 Фаїна була в батьків єдина донечка. Мама Леся народила її дуже рано, довго хворувала, і хоч тато Борис і займав у великому місті значну посаду, мусили усе кидати й вибиратися на село – до баби. Купили поряд чималу садибу, аби город до річки, та й почали будуватися. Тут, у селі, та ще й біля своєї мами, дружина швидко одужала й повеселіла: було кому забавити дитину, свіже повітря, звичні турботи біля господарства. Чоловік мав престижний диплом, був гарним спеціалістом, тож і  в селі знайшли йому роботу – теж не робітничу.

 Жили дорослі в злагоді, ніколи не сварились. Батьки любили один одного, а бабу поважали, вона ж не втручалася у їх сімейні справи, не вказувала кому і що робити, не повчала, але повсякчас була поряд.

От уже Фаїна і в перший клас пішла. До школи мама з бабою її аж за обидві руки вели, а тато – ішов збоку, ніс букета.

Щодня потім баба забирала онуку зі школи, хоч іти було від хати дуже близько - але!

 Мама ж нарешті теж змогла вибратися із дому – хоч і не мала освіти, але взяли її до сільського будинку культури – бібліотекаркою.

 Фаїна гарно вчилась, і в зошитах, і в щоденнику, і в табелі – одні п’ятірки. Та й як би воно могло бути по-іншому? Бо  їй  - уся увага. Найсмачніші вгощання, найкращі платтячка і туфлі, найцікавіші книги і навіть коли котика захотіла – знайшли пухкого!

 Вранці, поки онука снідає, баба тричі перевірить портфеля – чи є там все, що треба. Після уроків, ще у школі, по кілька раз перепитає спочатку вчительку, а потім і Фаю, чи все гаразд, чи нічого не забула, чи записані домашні завдання, чи, бува, хтось не скривдив, чи чогось не вистачало до уроку. Увечері вона не ляже спати, коли не переповість спочатку бабі, а потім вже й татові і мамі про все-все, що бачила й що чула за цілий день, покаже зошити і вкотре виразно перечитає оповідання, яке задала додому вчителька.

Та й вчительку теж шанують: на усі свята – чи то День учителя, чи Новий рік, Восьме березня – несуть їх квіти і подарунки.

- То ми Вам із вдячністю, за нашу дитину, - поважно каже тато.

А інші діти не ревнують, ні-ні, не можуть вони ображатись на Фаїну за те, що її усі люблять, не заздрять за гарні оцінки та надмірну батьківську любов, бо і їм теж через неї добре: на свята батьки влаштовують для всього класу розваги із солодощами; на день народження, а він у січні, тато якось навіть замовив автобуса і вони усім класом поїхали у Київ на ялинку! То як же не любити всім Фаїни?

Волоссячко біляве, голівка в кучерях, комірці на платті шовкові, оторочені тоненьким кружевом, весела й непосидюча – усі хлопчики у класі були закохані у неї.

- От виростеш, - казав тато, - відвеземо тебе вчитися у місто. Ким би ти хотіла стати, доню?

- Буде артисткою! – казала мама, що була захоплена кіно. – Як Любов Орлова, або – Людмила Гурченко.

- Та нащо їй та артистка? – сумнівалась баба. – Віддамо нашу Фаю заміж за начальника, буде жити у достатку, щаслива.

- Може, стала б лікарем? - Борисові батьки працювали у обласній лікарні -  мама педіатром, а тато хірургом, і він тим дуже гордився, мріяв, аби його донька продовжила сімейну справу.

- Ні, краще співачкою, ось закінчить Фаїна перший клас, віддамо її до музичної школи, - наполягала мама.

- Нехай сама обирає. Ким хочеш бути, як виростеш, доню?

- Хочу бути вчителькою! – заявила Фая.

- Це теж гарна робота, - згодилась баба. – Це не в полі лопатою махати.

- Якою лопатою, мамо?!.. Що ви таке дурне кажете! Аби я такого геть не чула у себе в хаті! Ото придумали: наша Фая – і лопата, - мамі аж зле стало від обурення, аж кров їй шугнула в голову.

- А що я таке сказала? Хіба не правда, самі бачите: хто в селі одягається найкраще, кого найбільше поважають? А бачите! Вчительок! – баба помахала над донькою полотенцем.

- Не буде Фая жити в селі, - визначав доньчину долю наперед тато. – Вона поїде в місто.

- Чим же тобі в селі недобре?! – похопилась баба. – Хочеш єдину свою дитину відправити від себе куди подалі? А тоді на старість чекати, стоячи біля воріт та визираючи на дорогу?

- А й правда… - зітхнула мама. – Я не зможу жити без Фаїни. Ось  тільки зараз подумала, що це ж вона колись виросте і  кудись поїде –від нас! - відразу ж в серці закололо…

Фаїна це почула, та й кинулась до мами, обхопила рученятами за шию, обіймає і цілує, гладить по волоссю.

- Мамочко моя, дорогесенька, не хвилюйся, я тебе ніколи-ніколи не покину! Я буду завжди біля тебе, і біля тата, і бабка буде з нами.

- Пообіцяй…

- Обіцяю! Клянусь тобі!

- Ти наша радість, - долонею втирала сльози баба. – А йди-но я тебе поцілую, моя ти золота дитино.

  ***

Будь ласка, підтримай мене - натисни "відстежувати автора". ДЯКУЮ!