2.10. Лариса його зрадила

Бо побачила вона Йосипа, що стояв у дверях із картатою торбою в руках.

- Чого прийшов?! –  сердито буркнула, упала назад до ліжка, по самі щоки замоталася у лікарняну ковдру.

- Та от... Ларисо... приїхав довідатись.

- Приїхав?! - просичала.

- Приїхав... і привіз тобі курячого бульйону, котлеток із індика, смаженої картопельки - усе, як ти любиш.

- І котлеток привіз?

- Сам наготував...

- Ой ти ж змію підступний... очі б тобі повилазили...

- Ларисо, я поставлю та тумбочці, може, хоч щось з"їсиш? 

- Геть з-перед моїх очей! – визвірилася Лариса, відкинула ковдру, вдихнула на всі груди, заревіла: – Це все через тебе! Ненавиджу! Геть! - і забилася у рясних плачах - повноводі річки потекли з очей, дрижали вікна, стискалися лікарняні стіни.

- Пробач мені… - зненацька почула мов крізь товщу років те вибачення, що уже й не надіялась почути.

Затихла, звелася на лікті.

- Вибачити? Ти це справді сказав?

- Я розумію, що дуже завинив перед тобою.

- Ти? Розумієш?

- Нарешті зрозумів...

- Що, справді?

- Якщо захочеш, побий мене. Або... я стану на коліна? Перед тобою...

- А таки хочу! – звереснула Лариса, зручно вмостилася і склала на грудях руки, очікувально втупилась очима у згорблену постать осоружного чоловіка.

І той став. Поклавши торбу на стілець, обіперся однією рукою об ліжко, закректав, зігнувся вдвоє, схитнувся - мало не поцілував підлогу.

- Пробач мені за все…- прошепотів.

- Гаразд, пробачу, - сказала примирливо, - встань, а то хтось ще увійде, а тут…

А коли Йосип сів на стілець, Лариса вийняла із торби банки, повідкрила накривки.

- Там я поклав ложку й хліб, - колишній чоловік потягнувся рукою до газети, що була скручена у тугий згорток, дбайливо розправив. – Ти їж, Ларисо, поправляйся.

І потім не зводив очей. 

- А ти ж як? – до щенту спорожнивши посуд, Лариса подобрішала ще більше.

- Та поки тебе немає, живу удома. Треба ж комусь доглянути за хатою, та й господарство, собака, кіт – усе потребує уваги та хоче їсти.

- Але коли я повернуся, аби тебе там не було, затямив?

- Як скажеш… Не хочеться надоїдати доньці, тільки ж коли ти проти...

- Ми з тобою розлучені, це раз, - рубонула Лариса рукою перед похнюпленим носом діда, що був їй за чоловіка, ще зовсім недавно. – А два – ми із Матвієм одружимося і будемо жити у нашій хаті. В моїй, - уточнила із притиском.

- Таки одружитесь?

- А ми УЖЕ чоловік та жінка, і завжди ними були. Я тебе, Йосипе, ніколи не любила, тільки його. І Матвій теж любив тільки мене.

- Я про те знаю… і знав...

- Ах ти ж непотрібне сміття.

Йосип вважко зітхнув.

- Тепер він уже знає! Та я тобі не Ісус Христос, щоб пробачати. Думаєш, коли покаявся, усе минуле спишеться? А зась!

Поклавши долоню із покрученими пальцями на лоба, Йосип жалібно поглянув Ларисі у вічі.

- А можна я буду жити у другій половині?- попросив.

- Що? Як це воно буде виглядати?

- Я вам не буду заважати.

- А що скажуть люди в селі?

- Зрозумій, Ларисо, мені дуже незручно тулитися у доньки, коли є власний куток. Адже це й моя хата.

- Треба подумати.

За місяць, коли Лариса набрала своїх колишніх форм, повернулося до її хати ще й втрачене давно кохання. Матвій таки згодився на переїзд, тільки з умовою, що вона забере додому Йосипа.

- Він нам не буде заважати, - сказав так ніжно, як колись, а у очах – ще більше мудрості, життєвої. – Ми із Йосипом станемо друзями. Бо по-іншому ніяк, буде гріхом.

І з донькою Лариса помирилась. Коли забирала додому батька, обійняла й поцілувала.

- Мамо-мамо, що ж це ви надумали? - журилася Світлана.

- Тобі мене не зрозуміти, - як відрізала. – Не осуджуй.

- Я не осуджую, тільки ж не зобиджайте батька.

 Із Віталиком примирення так і не вийшло. Лариса навіть зібрала все золото, що в неї було, зняла із вух сережки і обручальні персні  з пальців, понесла.

- Не треба нам від тебе нічого, - син не пустив на поріг старенької хати, невістка й не вийшла. – Тільки боргів та сорому від тебе набрались, геть.

- Нічого, сину, може, колись ти мене й зрозумієш, - але золото таки поклала у веранді на столі.

Наступного дня невістка принесла його назад, віддала із рук у руки.

- Нам від вас не треба нічого, - сказала покірно й тихо, як завжди.

- То, може, було б онукам?

- Не треба, ми із Віталиком заробимо й самі купимо. А ви… Все, більше не несіть нічого.

Оце хіба й боліло Ларисі, а більше нічого.

- Хіба ж я їх вигонила із хати? – казала вона Матвію й Йосипові, коли разом, утрьох, сідали за стіл вечеряти, чи снідати, обідати. – Вони самі не хотіли зі мною жити й пішли. А то хай би були…

Йосип тільки ніяково опускав додолу очі, Матвій же не знав, як було насправді.

- То їх справа, - розливав по чарках вино – на трьох. – Аби живі-здорові, а все налагодиться.

- Дай боже!

Спливло ще кілька років. Якось на базарі Антося вхопила Йосипа за рукав.

- Куме, - примружилась вона, - та як же це так? Де ваша чоловіча гордість?

- Ти про що?

- Вижени із хати того Матвія! Це ж такий сором! А як Лариса поживає?

- У нас все добре, - посміхнувся, мов йому й не дошкуляло те, що почув.

- Як – добре? Чого ви терпите наругу? Де це видано – одна жінка і двоє чоловіків!

- А як живе чоловік із купою жінок? Бачив таке кіно.

- То ж то кіно, а це – життя.

- Це моє життя, наше життя, Антосю, і тобі до нього зась, пантруй своє.