Бо побачила вона Йосипа, що стояв у дверях із картатою торбою в руках.
- Чого прийшов?! – сердито буркнула, упала назад до ліжка, по самі щоки замоталася у лікарняну ковдру.
- Та от... Ларисо... приїхав довідатись.
- Приїхав?! - просичала.
- Приїхав... і привіз тобі курячого бульйону, котлеток із індика, смаженої картопельки - усе, як ти любиш.
- І котлеток привіз?
- Сам наготував...
- Ой ти ж змію підступний... очі б тобі повилазили...
- Ларисо, я поставлю та тумбочці, може, хоч щось з"їсиш?
- Геть з-перед моїх очей! – визвірилася Лариса, відкинула ковдру, вдихнула на всі груди, заревіла: – Це все через тебе! Ненавиджу! Геть! - і забилася у рясних плачах - повноводі річки потекли з очей, дрижали вікна, стискалися лікарняні стіни.
- Пробач мені… - зненацька почула мов крізь товщу років те вибачення, що уже й не надіялась почути.
Затихла, звелася на лікті.
- Вибачити? Ти це справді сказав?
- Я розумію, що дуже завинив перед тобою.
- Ти? Розумієш?
- Нарешті зрозумів...
- Що, справді?
- Якщо захочеш, побий мене. Або... я стану на коліна? Перед тобою...
- А таки хочу! – звереснула Лариса, зручно вмостилася і склала на грудях руки, очікувально втупилась очима у згорблену постать осоружного чоловіка.
І той став. Поклавши торбу на стілець, обіперся однією рукою об ліжко, закректав, зігнувся вдвоє, схитнувся - мало не поцілував підлогу.
- Пробач мені за все…- прошепотів.
- Гаразд, пробачу, - сказала примирливо, - встань, а то хтось ще увійде, а тут…
А коли Йосип сів на стілець, Лариса вийняла із торби банки, повідкрила накривки.
- Там я поклав ложку й хліб, - колишній чоловік потягнувся рукою до газети, що була скручена у тугий згорток, дбайливо розправив. – Ти їж, Ларисо, поправляйся.
І потім не зводив очей.
- А ти ж як? – до щенту спорожнивши посуд, Лариса подобрішала ще більше.
- Та поки тебе немає, живу удома. Треба ж комусь доглянути за хатою, та й господарство, собака, кіт – усе потребує уваги та хоче їсти.
- Але коли я повернуся, аби тебе там не було, затямив?
- Як скажеш… Не хочеться надоїдати доньці, тільки ж коли ти проти...
- Ми з тобою розлучені, це раз, - рубонула Лариса рукою перед похнюпленим носом діда, що був їй за чоловіка, ще зовсім недавно. – А два – ми із Матвієм одружимося і будемо жити у нашій хаті. В моїй, - уточнила із притиском.
- Таки одружитесь?
- А ми УЖЕ чоловік та жінка, і завжди ними були. Я тебе, Йосипе, ніколи не любила, тільки його. І Матвій теж любив тільки мене.
- Я про те знаю… і знав...
- Ах ти ж непотрібне сміття.
Йосип вважко зітхнув.
- Тепер він уже знає! Та я тобі не Ісус Христос, щоб пробачати. Думаєш, коли покаявся, усе минуле спишеться? А зась!
Поклавши долоню із покрученими пальцями на лоба, Йосип жалібно поглянув Ларисі у вічі.
- А можна я буду жити у другій половині?- попросив.
- Що? Як це воно буде виглядати?
- Я вам не буду заважати.
- А що скажуть люди в селі?
- Зрозумій, Ларисо, мені дуже незручно тулитися у доньки, коли є власний куток. Адже це й моя хата.
- Треба подумати.
За місяць, коли Лариса набрала своїх колишніх форм, повернулося до її хати ще й втрачене давно кохання. Матвій таки згодився на переїзд, тільки з умовою, що вона забере додому Йосипа.
- Він нам не буде заважати, - сказав так ніжно, як колись, а у очах – ще більше мудрості, життєвої. – Ми із Йосипом станемо друзями. Бо по-іншому ніяк, буде гріхом.
І з донькою Лариса помирилась. Коли забирала додому батька, обійняла й поцілувала.
- Мамо-мамо, що ж це ви надумали? - журилася Світлана.
- Тобі мене не зрозуміти, - як відрізала. – Не осуджуй.
- Я не осуджую, тільки ж не зобиджайте батька.
Із Віталиком примирення так і не вийшло. Лариса навіть зібрала все золото, що в неї було, зняла із вух сережки і обручальні персні з пальців, понесла.
- Не треба нам від тебе нічого, - син не пустив на поріг старенької хати, невістка й не вийшла. – Тільки боргів та сорому від тебе набрались, геть.
- Нічого, сину, може, колись ти мене й зрозумієш, - але золото таки поклала у веранді на столі.
Наступного дня невістка принесла його назад, віддала із рук у руки.
- Нам від вас не треба нічого, - сказала покірно й тихо, як завжди.
- То, може, було б онукам?
- Не треба, ми із Віталиком заробимо й самі купимо. А ви… Все, більше не несіть нічого.
Оце хіба й боліло Ларисі, а більше нічого.
- Хіба ж я їх вигонила із хати? – казала вона Матвію й Йосипові, коли разом, утрьох, сідали за стіл вечеряти, чи снідати, обідати. – Вони самі не хотіли зі мною жити й пішли. А то хай би були…
Йосип тільки ніяково опускав додолу очі, Матвій же не знав, як було насправді.
- То їх справа, - розливав по чарках вино – на трьох. – Аби живі-здорові, а все налагодиться.
- Дай боже!
Спливло ще кілька років. Якось на базарі Антося вхопила Йосипа за рукав.
- Куме, - примружилась вона, - та як же це так? Де ваша чоловіча гордість?
- Ти про що?
- Вижени із хати того Матвія! Це ж такий сором! А як Лариса поживає?
- У нас все добре, - посміхнувся, мов йому й не дошкуляло те, що почув.
- Як – добре? Чого ви терпите наругу? Де це видано – одна жінка і двоє чоловіків!
- А як живе чоловік із купою жінок? Бачив таке кіно.
- То ж то кіно, а це – життя.
- Це моє життя, наше життя, Антосю, і тобі до нього зась, пантруй своє.
#7850 в Любовні романи
#1929 в Короткий любовний роман
#250 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 09.05.2023