2.9. Лариса його зрадила

І якогось дня таки наважилась – дістала самотність, зробила Лариса зачіску, нафарбувала нігті, підвела губи й поїхала. Біля дверей трішки пом’ялась, натиснула на кнопку дзвінка.

- Батька немає вдома, - замість Матвія до неї вийшла чорнява жінка, так схожа на її молоду любов.

- А ти Лариса, його донька?

- Так. А ви хто?

- Я? Теж Лариса, - та й затнулась. – А батько де?

- Поїхав в село.

- В село? А до кого?

- Казав, що провідати якусь знайому жінку.

- Якусь жінку… - мов очманіла, кинулася Лариса східцями донизу. Не опам’яталася, як вискочила на вулицю, побігла. Із автобуса – просто до Антосі. Влетіла в хату.

- Де він?! – очманіло водячи очима, піймала зсутулену постать подруги, що теребила горіхи.

- Хто?

- Матвій у тебе був?

- Та ти й справді з’їхала із глузду, - у Антосі аж молоток випав із рук. – Ганяєш, мов молода дівка, тепер ще й ревнувати стала.

- То до кого ж він пішов?.. Ой, хоч би я й удруге не проворонила свого щастя. Ні, тепер не упущу! – та й вилетіла, аж зафурчало.

Наступного ж ранку Лариса сиділа на лавці під під’їздом. Приїхала першим автобусом. Встала ще з ночі, сіла перед дзеркалом розчісуватися і розридалась.

- Ну чому я не можу бути щасливою? – схлипувала вона, пильно вдивляючись собі в обличчя. – Життя ще ж не скінчилось? І я, і Матвій – живі, при силі. От побачу, попрошу вибачення, поясню, чому так сталося… А там… Ні, я вмовлю його, аби ми жили разом!

Але двері то відчинялись, то зачинялись, впускаючи та випускаючи людей, але Матвія не було. Уже й стомилася ось так без толку сидіти, та наважитися піднятись на третій поверх не могла: а що коли їй знову відкриє тезка, його донька? Що тоді їй пояснювати?

Аж тут він і сам – йде звідкись, до під’їзду. Лариса не спам’яталась, вся кров разом бухнула їй у голову, мало не зомліла. Хотіла підвестися, піти назустріч, та тіло одерев’яніло, ноги зробилися, мов ватні. Матвій же за кілька кроків від неї.

Кахикнула.

- Це ти, Ларисо? – зупинився, втупився у неї сп’янілим поглядом.

- Я… А ти впізнав? Через скільки років…

- Як же тебе не впізнаєш, - посміхнувся, підійшов, сів поряд. – Стала ще краща. Я вже давно слідкував за тобою, звіддаля.

- Слідкував? Коли?

- Зайдеш до мене?

- Але там донька…

- А, ну так, я й забув.

- Тоді… поїхали до мене додому? – сказала, а самій раптом стало так соромно, мов вона і справді молода дівчина, і клеїть парубка – просто на вулиці.

- У гості? А як же Йосип? Що він скаже, як я прийду?

- Нічого не скаже, я його вигнала.

- Вигнала?..

- Заради тебе!

Хоч і був трохи під мухою, Матвій раптом стріпнувся, розправив плечі.

- Ларисо… Ти не така, як була раніше.

- Звичайно, що не така, - трохи відсунулася, але очей не відвела, - минуло уже… Скільки ж років минуло?

- Більше сорока, як ти зрадила мене із Йосипом.

- А ти – з Ялиною.

- Ти перша.

- А ти мені не писав листів.

- Я писав, тільки ж ти не відповідала.

- Я не отримала жодного листа! А потім… твоя мама мене ославила, і щоб не зазнати ганьби, я дала згоду на шлюб із нелюбим та ще й старим парубком! Ти не знаєш, що про мене говорили в селі, і ти не мовчав.

- Я не мовчав.

- Але твоя мама!

- Ларисо, давай забудемо старе, що згадувати після стількох років? – простягнув руку, торкнувся до чола. – А ти красива.  Чому тут сидиш?

- Тебе чекала.

- Мене чекала?

- Тебе… Бо до цих пір не можу забути. Я тебе люблю, Матвію, і хочу жити з тобою, до кінця життя.

- А знаєш, я ще можу, як чоловік, тебе приголубити, - заграв хміль?

- Та що ти…

Того ж вечора у Ларисиній хаті були гості – її перше та єдине кохання.  Накупила усього смачного, постелила найкращу скатерку, накрила стіл наїдками й напитками. Сама сіла напроти і не зводить очей.

- Мені аж не віриться, це сон, - промовила манірно, підпираючи пухлі щоки руками з манікюром.

- А я знав, що так воно колись і буде. І як приїхав до села, то спеціально пішов по базарі, думаю: а що як побачу Ларису? І побачив, тільки ж не посмів підійти, ти … заміжня.

- Заміжня? – мов хмара сіла на обличчі, із очей блискавки. – Не хочу й чути про того кровопивцю. Він, Матвійку, обманом мене взяв, потім знущався, а як постарів, то й сів на мою шию і ноги звісив, нічого не хотів робити, тільки цмулив горілку і палив, то я його вигнала до доньки.

- Так не можна, - розважливо промовив сивочолий та все ще чорноокий красень, хоч і в літах. – Все ж таки ви прожили життя, хай там як.

- Що?.. То ти не хочеш зі мною сходитись? Але ж ми ще можемо надолужити нашу любов, яку у нас украли. Розпишемося, переїдеш до мене, та й заживемо.

- А люди? Твої діти? Вони ж не залишать нас у спокої, очі виїдять тим Йосипом.

- То й хай! Скільки можна жити заради людей, їм на втіху? Мені на те начхати.

Проговорили до півночі і разом лягли спати, в одному ліжку.

На ранок Лариса прокинулась, а ліжко порожнє – пішов Матвій.

- Та як же так? – схопилася, швидко вмила обличчя і, навіть не погодувавши пса і курей, гайнула на автобусну зупинку.

Але біля потрібного будинку зупинилася. Посиділа на лавці, почекала…

Не йшов Матвій, а самій стукати у двері було ніяково.

Повернулася додому – а тут тюрма, без нього. Та й взагалі, якийсь страшний сум, нудьга та розпач заполонили Ларисі серце. Дивиться вона у вікно – а бачить тільки розмите світло. Вийде на вулицю – там холодно та порожньо. Пішла б до доньки, так там Йосип, і незручно, після того, що було. Про сина й мови немає. Рідна сестра, що жила через три хати, почала б повчати та дорікати.

Тому, увімкнувши телевізор, уп’ялася у нього очима, та й просиділа до ночі. І наступного дня так само. І ще цілий тиждень, аж доки й злягла.