2.8. Лариса його зрадила

А в доччиній хаті здійняла бучу.

- А це чому я вам маю віддавати усі гроші? – репетувала Лариса, сидячи на дивані та наминаючи палицю ковбаси, яку знайшла у холодильнику. Розрізала навпіл, поклала поміж половинками батона, полила кетчупом, ще й зверху майонезом.

- То ви ж живете із нами; разом їмо, платимо за електрику, та й взагалі, цю ковбасу я купила на вечерю на всю сім'ю, а ви – сама…

- То ти вже почала дорікати матері ковбасою? – була б вдавилась, та вчасно схопилася за кружку із пепсі-колою, сьорбнула, струсила із пелени хлібні крихти – на килим.

- Зайняли диван, а Ваня тут любив дивитися кіно.

- То нехай дивиться! Що, мало місця?

- А таки мало! Он, скоро не влізете у шкіру, хіба ж можна так багато їсти? 

- А я тобі в рот не заглядаю! – визвірилася. – Як хочеш, то забирай собі ті гроші, що я відклала батькові на смерть.

- Ні, мамо, не треба мені ваших грошей. Беріть їх та й повертайтеся додому, скільки можна пити із мене кров?

Удома – хата на два господаря й на дві господині, один двір.

Зібрала Лариса речі, та й повернулась.

І все їй не до шмиги. То дратував чоловік, тепер вже й син із невісткою. На Йосипа  не глянула. Як увійшла до хати, схопила постіль – матрац, ковдру, дві подушки та й перенеслася на іншу половину, розстелила на великому ліжку, а перед тим скрутила те, що там лежало.

- Мамо?.. – обурився син. – Це з якого дива ви так зробили?

- Це ліжко я купувала, - темна, мов ніч, Лариса й не глянула на невістку, що, розпачливо склавши на животі руки, ховалася за спино Віталика. – Буду спати тут.

- А ми?

- Що, немає іншого місця?

 - Але ж…

- І ти витуриш матір із хати? Із моєї хати!

- Там батько…

- Що мені твій батько? Це тобі він батько, мені – ніхто, чужа людина, та ще й ворог лютий.

Не бажаючи бучі, Віталик із жінкою зібрали із полу постіль і спали цієї ночі у кімнаті дітей. В ту пору хлопці навчалися із жили у столиці.

А на ранок їх чекав ще один сюрприз. На кухні стояла мати. Голосно тарахкаючи каструлями, вона щось готувала. На привітання невістки не обізвалась.

- Вам допомогти? – тихо запитувала скромна Світлана.

- Без тебе справлюсь!

І раптом – каструля з окропом падає Віталиковій жінці на ноги.

Крик, ґвалт, Світланку повезли до лікарні, перев’язали ноги, виписали мазь таблетки.

Наступного разу під ногами невістки перекинулося відро з помиями; щось почало смердіти у спальні; подерлися фіранки; здох котик, який повсякчас терся на кухні; побився посуд…

За півроку Світлана, що була сиротою, поставила Віталика перед вибором:

- Або я назавжди кудись поїду, наприклад, влаштуюся на роботу у столиці і не повернуся додому, або ми разом перебираємося від матері у інше житло.

- Ти хочеш, щоб ми купили хату? – злякався чоловік. – Де візьмемо гроші?

- Я вже надибала стареньку, господарі віддають задешево й на виплату. Трохи позичимо, щось дамо своє, а потім відробимо, я так більше жити не можу.

Як виїхали Віталик із Світланою із хати, Лариса ще добрих півроку жила на їх половині, вдаючи, що Йосипа немає. Вона до нього не говорила, коли бачила, відвертала голову. Але ж не могла ігнорувати вічно. І з якогось часу влаштувала чоловікові те ж саме, що й синові з невісткою.

Тим часом, як пішов Йосип жити до доньки (мусила забрати, бо обіцяв накласти на себе руки), Лариса стала одержима ідеєю зійтися із Матвієм.

- Слухай, - напосідала вона на Антосю, яку вважала причиною свого нещастя, - ти Матвія давно бачила?

- Бачила недавно.

- І що, він про мене не запитував?

- А чому йому запитувати? Ти ж наче маєш чоловіка.

- Уже не маю.

- Та ну?..

- Розлучились офіційно. Я його вигнала до Люди, тепер він живе сам. І я – сама.

- Ну ти й утнула на старість.

- Сама ти стара! – гарикнула. – У мене ще півжиття попереду, і я хочу виправити помилку. Я недавно сон бачила, про Матвія… про нас з Матвієм, хотіла б йому розказати.

- То розкажи.

- Та як же я підійду до нього, сама?

- А що таке? Невже ти дівчинка?

- Поїхали зі мною до міста? – схопила Антосю за руку. – Я буду стояти біля під’їзду, а ти зайдеш і викличеш.

- Та не буду я так ганьбитись. Слухай, Ларисо, не сходь із глузду, забери додому Йосипа і доживайте віку, так не можна.

- Це тобі не можна! І взагалі, не вчи мене, як жити! Не вказуй! Я вже один раз послухалась – і своєї матері, й тебе, й людей, тепер чинитиму як знаю.