2.7. Лариса його зрадила

Життя тривало, воно розвело усіх по своїх хатах та по своїх сім’ях.

Лариса й далі  ходила на роботу в завод, Йосип шоферував у колгоспі, вони ростили двійко дітей – Віталіка та Люду.

 Матвій із Ялиною спочатку переїхали до райцентру, а потім -  до столиці, та стали жити там. Переказували, що свою єдину доньку гуцулчин син назвав Ларисою.

Аж ось, за клопотами та біготнею, непомітно та надто швидко надійшла пора, коли повиростали навіть онуки. Вийшла Лариса на пенсію і спохватилась.

- Та я ж тебе ніколи й не любила! – гарикнула вона якогось ранку до Йосипа, що сьорбав ложкою борщ, закушуючи салом.

- Що? – перепитав той, приклавши руку до вуха, бо був уже глухий.

- Кажу, ти мені все життя перепаскудив, бачити тебе не можу!

-  Щось зробив не те?

- Та я ж оце аж щойно опам’яталась, - гіркі сльози покотилися по доволі пружних щоках тлустої жінки, що все ще сяяла здоров’ям та вродою, а чоловік поряд  із нею виглядав як її батько – худий, сутулий. – Мала час подумати.

- Що-що?

- Бачила учора Матвія на базарі, - вела далі своє Лариса, і їй було геть байдуже, як почуватиметься при тому чоловік. – У нього померла жінка. Кажуть, що приїздив на материну могилу. Він тепер живе з донькою, вони купили у райцентрі квартиру, а в столиці зостались онуки.

- Це який же Матвій? – підсліпувато закліпав Йосип.

- А то ти не розумієш! Що старий, я бачу, але ж із розуму та пам’яті ще не вижив.

- То той Матвій, гуцулчин?

- А то ж який!

- І що, овдовів?

- Коли б то й я так… - прошепотіла самими губами, плюнула у бік знавіснілого діда, який раптом обрид до такої міри, що взяла б за плечі та й витурила у двір, ба навіть – за ворота вигнала б. Тільки ж – Йосип не старий пес, його не виженеш – що люди скажуть? Та й діти. Віталик жив через стіну, у іншій половині, щодня бував, та й господарство спільне. Люда – у іншому кінці села, в хаті, яку вони ж із батьком допомагали будувати. Гарний вийшов будинок, просторий, місця на всіх вистачить.

- Що кажеш? – Йосип аж нахилився у її бік.

- Кажу, що, мабуть, нам з тобою у одній хаті буде тісно.

- Це як?..

- Піду жити до доньки. Віддам їй ті гроші, що складала на твою смерть, бо, бачу, не дочекаюсь, до тих пір швидше протягну ноги, дивлячись із дня на день на тебе та згадуючи, яке зло мені заподіяв. Убити мало!

- То ти про що?

- Про те, що ти обманув мне! Розлучив із моїм коханням! Забрав у мене здоров’я, молодість, красу. Ненавиджу!

Хряснувши дверима, аж Йосип підскочив на місці, задихана Лариса вискочила на двір, оперлася лобом об причілок і заридала.

Тут її й застав Віталик.

- Мамо, що сталося? Щось болить? – запитав стурбовано.

- Серце моє болить! – а що мала казати?

- То, може, до лікарні?

- Мені не допоможе вже ніяка лікарня, -  обпекла поглядом: син був схожий на батька, його копія. – Піду зараз до Люди… Взагалі піду до неї жити; перебираюсь.

- А батька? Покинеш самого, чи як?

- А що, мало він із мене крові випив? – гірко нагадала й про ті часи, коли Йосип почав був підіймати руку, син із донькою - тому свідки.

- Що, знову? Я з ним поговорю, налякаю.

- Ні, не можу його бачити.

- Мамо, вгамуйся, ти не молода.

- Ну й не стара! – стріпнула фарбованою хімією: Ларисі тільки п’ятдесят вісім років, в поважні літа вона набрала ваги, обличчя посвітлішало, з’явився рум’янець – тільки жити.

Так і зробила. Увійшовши до хати, навіть не поглянула у бік старого. Мовчки зібрала такі-сякі речі; відкрила сервант, дістала пакунок із грішми – усе що наскладали за останні роки, вкинула до сумки, одягнула празникову кофту, пішла.

- Оце, доню, буду жити тут, - хряснула сумкою у Людиній вітальні.

- А це з якого дива? – спохмурніла  та: мати і так добряче попила із неї крові, постійно повчаючи та втручаючись у сімейне життя.

- А що, хіба я не давала грошей на цю хату? Не допомагала вам будуватися? Маю право на свій куток.

- Але ж у вас є своя хата! Чи щось сталося?

- Я ненавиджу твого батька, і не хочу із ним жити. То куди мені йти? Хіба попід тинами валандатись? Ти ж рідна донька.

- Трохи поживіть, але ж…

- От і гаразд!

Після того так вони і поділились: Віталик доглядав за батьком, а Люда терпіла матір. Тривало це добрих два місяці. Та коли стало видно, що цьому не буде кінця і краю, донька запротестувала.

- Мамо, але ж я у домі господиня, - натякнула на те, що Лариса геть усе взяла у свої руки – і прала, і варила, почала робити у хаті ремонт, ще й заповзялась повчати зятя, як йому правильно жити.

- То й будь собі, я що, не дозволяю? – вирубуючи кущі півників, які Люда дбайливо доглядала впродовж кількох років, мати й не здогадалася запитати, чи то потрібно.

- Але у вас є своя хата, - нагадала. – Йдіть та порядкуйте там, а то вже сусіди перепитують, що  ж це сталось.

- А ти так і кажи, що твої батьки розлучаються.

- Не смішіть людей! На старість вирішили розлучитись?

- Я – не стара! От будеш у моєму віці, побачиш, як це – коли таку, як я, жінку називають старою. Мені ще шістдесяти років немає.

А ранками, особливо у неділю та в середу, коли в селі базар, Лариса почала чепуритись. Із грошей, що відклала на чоловікову смерть, накупляла собі нових яскравих суконь, та й ну дефілювати у них туди й сюди, виглядаючи – чи не приїде, бува, Матвій. Ще два дні на тиждень їздила – до міста. Якось навіть напитала, де живе її колишній коханий, підійшла під будинок, вирахувала вікна. Та зайти не посміла.

Зустріла якось на базарі Антосю, та теж була вдовою.

- А чи ти чула, що Матвій тепер  живе сам? – запитала, байдуже ковзнувши поглядом, а потім  - перевела убік, бо ж подруга добряче осунулась, замоталася у хустку і вигляділа неначе баба, то й не хотіла псувати собі нерви.

- Чула, - хитнула та головою.