2.5. Лариса його зрадила

А тут і Антося (коли Матвій поїхав з дому, вони знову заприятелювали), мов заведена почала все нахваляти старого парубка.

- А ти  бачила, Йосип поставив нові ворота? Та так гарно розмалював їх півниками! Сам малював, ото талант у хлопця.

- Таки сам?

- На свої очі бачила! І крутиться біля нього Вілра, кажуть, чи не сама межи очі лізе.

- Ну й нехай би брав її, дівка теж добряче перезріла, як і Йосип, була б гарна пара.

- Тільки ж він по тобі сохне, про це всі знають.

- Та ну?.. – а в кутиках очей зачаїлась втіха: отож усім відомо!

- Тільки про це й балачок, аби ти знала. Он і Ялина казала, що наче її брата Миколу Йосип просив бути у нього за дружбу, мовляв, хоче йти до тебе з хлібом, після Різдва, як мине піст.

- Ото! Не спитавши мене, говорять? Тоді… нехай приходять!

- Правда?..

- У нас ще не всі гарбузи погнили в льоху, отже, виберу найкращого!

- Тобі все жарти, а Йосип аж спав з лиця, вже б пожаліла його.

- Та ти що таке кажеш, Тосю? Кому як не тобі знати, що я люблю Матвія і таки дочекаюся його з армії, ми ж уже наче як чоловік і жінка.

-  Ото ж то й що наче, - пхикнула Антося. – А головне – що вже!

- Що маєш на увазі? – Лариса боязко позирнула у бік подруги.

- Тільки те, що все ще вилами по воді писане, і аби ще хоч ти не підпустила його так близько до себе, то була б надія. А так. Знаєш, як старші жінки кажуть? Парубок віночок зняв – поминай як звали. От відчуває моє серце, що має він вже іншу.

- Та що ж це таке! – звереснула Лариса. – І ти, і мати – одне мені торочите про зраду. Матвій не такий, він мені поклявся у вірності.

- Шлюб беруть, в церкві клянуться, - пробурмотіла Антося, - і то кидають. А ви не вінчані. Повернеться Матвій, не повірить, що ти була йому вірна. Та й… он молодші дівчата підростуть, а ти до тих пір обабишся.

- Все, досить! Ти й справді мов ворона – все каркаєш. Мовчи.

- Я мовчу, а ти подумай: чому до цих пір ще жодного листа не отримала від свого коханого, га?

- Бо він не має часу, - Лариса відізвалася уже й із сумнівом у голосі . – Ще напише.

- А тим часом його мамі поштарка давно приносить.

- Бо то мама.

- Ну й дурепа ж ти, подруго.

***

А тим часом Ялина нищечком бігала до поштарки і носила тій гостинці, аби хрещена мати віддавала їй листи Матвія, що були адресовані Ларисі.

- Тіточко Олю, - благала Ялина, тиснучи згорток з пирогами, - оце сама напекла. Соромно мені, але ж ви мені названа мама, то й зізнаюсь... Люблю я Матвія, дуже, але та змія Лариска відбила його у мене. Хлопець тепер служить, а вона вертить хвостом перед іншим, а Матвію тільки голову дурить, обманює його.

- І перед ким же вона вертить хвостом? – приймаючи пироги із рук любої похресниці, цікавилася Ольга.

- Та ж усе село говорить, а ви що, не чули?

- Ні, то ж кажи!

- Та ж перед Йосипом! Хлопець аж із лиця спав, а вона все водить його за ніс. Та точно знаю, що весілля буде.

- Так впевнена?

- Наш Микола за боярина піде, он мати костюм поїдуть купувати, аби як у людей. А потім, гляди, і сам ожениться.

- Давно йому пора.

- Кому?

- Миколі.

- Ага, двадцять п’ять років, це не мало. А Йосипові всі тридцять!

- І що, Лариса дасть згоду?

- Точно! Її мати казала, що вже все готово, ждуть тільки Різдва. Отож… для чого їй Матвій? А вона, зміюка така, може ще поводити хлопця за ніс, попити із нього кров. Буде читати і тішитись, що он яка вона пані.

- Тоді, звичайно, того… не треба. Але ж я не маю права. Та й тобі що до того? Хай вже самі якось розберуться.

- Розберуться? – похопилась Ялина, та аж заплакала. – Вона вже раз його відбила його у мене, обманула, і я теж тоді думала, що воно якось. Аж – не якось! І тепер я хочу діяти. Ви мені віддавайте листи, а я йому відпишу, сама, що та як. Не хочу більше покладатися на долю, треба самій щось робити.

- Ото ти яка завзята та моторна! - надкушуючи пиріжок, дивувалася хрещена. – Що ж, нехай буде так. Своєї долі, як кажуть, і на коні не об’їдеш, але й віжки випускати із рук не слід. Допоможу тобі, тільки ж мовчи, не видавай мене.

- А віддячу вам пиріжками. Та ще… погуляєте на нашому весілля.

- Звісно погуляю, я ж хрещена!

І марно чекала листів Лариса – їх не було. А тим часом Йосип не сидів, склавши руки. Впорядкувавши хату й двір, він чи не щодня перестрівав Ларису. А то раптом заповзявся допомагати її батькові із новим тином, на своїй же машині привіз із лісу дров, заколов кабанчика.

- Вип’єм же, дорогий зятю, за ці шкварки! – добряче захмелілий батько уже й не шукав слів, пригощаючи колія у себе за столом. Лариса поряд носила страви, і Йосип раз по раз на неї зиркав. Мати теж бігала, немов біля дорогого гостя – то те подала, а те прибрала, і все вихваляла і його вправність, і хазяйновитість.

- Ото б і справді видати тебе заміж за Йосипа, - коли провели парубка із хати, зітхала, - не знали б ні горя, ні біди.

- А хіба у вас тепер якесь є горе? – дивувалася Лариса. – Усе ж наче гаразд.

- Гаразд чи не гаразд, а по селі йде поговір, і розпускає його навіжена Соломія.

- Поговір? Про кого?

- Та ж про тебе, - пхикнула мати. – Люди переказують, що наче та чорна відьма тобі привіти передає від сина.

- Що за дурниці? – округлила очі Лариса. – Кому це вона казала? Які привіти?

- Говорила з жінками на базарі, каже: син називає Ларису в листах дружиною. А чому так? Про що це вона натякає, га?

- Ні про що вона не натякає, - Лариса присоромлено спустила очі долі.

- Ото і я кажу, аби позакривали свої чорні роти, і їй аби переказали, щоб вона не сміла про тебе згадувати, бо ти… виходиш заміж за Йосипа.

- Мамо! Та як же ви посміли!

- Бо посміла, бо люди не даремно говорять.

- То все дурниці.

- Якщо дурниці, то… За тиждень чекай сватів, і щоб навіть думати не посміла відмовити. Хлопець сирота, один, як палець, не смій його зобидити, бо тобі гріх довічний буде, чула?