2:4. Лариса його зрадила

 А тим часом Йосип почав ходити колами довкола дівки. То, наче не зумисно, вигулькне поперед неї, мигне новою сорочкою, обвіє запахом одеколону. А то й перестріне, ніяково посміхнувшись, тицьне до рук цукерку.

- Візьми, Ларисо, купив у райцентрі, возив зерно на залізничну станцію.

- Навіщо мені твоя цукерка, - дивується дівчина, але віддати вже не може – долоню  простягнула, а Йосипа мов вітром здуло.

 Вже й мати почала натякати, що непогано було б придивитися до бідного сироти.

- Йосип ріс без тата, як закінчив школу, похоронив маму, - за вечерею турувала вона Ларисі. – Але ж не пропав! Бо не ледащо якесь. Сам-один десять років живе в хаті, але – все у нього як у людей, і чисто, і по-господарськи. І робота в нього гарна, голова колгоспу виділив нову машину, їздить хлопець всюди, може привезти все, що треба. Ото вже комусь дістанеться щастя, а не чоловік.

- Навіть дивно, що він до цих пір  ще не оженився, – не розуміючи, на що натякає мати, Лариса спокійно краяла хлібину. – І куди тільки дивляться дівчата? Йосип гарний, усе вміє робити, не п’є…

- Що гарний, то гарний! – підтакнула мати, а сама від задоволення аж розцвітає. – І гроші заробляє, і господарство сам порає. Ще й хата своя: не треба ні будуватися, ні свекруху злу терпіти. Туди тільки заходь – і вже хазяйка!

- І що ж із ним не так? – Лариса замріяно дивилася в вікно, думаючи  - де ж тепер Матвій, чи пам’ятає про неї, коли повернеться…

- Та все так, - вивела її з задуми мати. – Але буває таке, що несміливий, чи звик усе сам. Але чоловікові самому ох як важко. Ото якби йому женитись, поталанило б жінці.

- Ага, поталанило.

- То чому б тобі не придивитися до Йосипа? – мати раптово перейшла у наступ.

- І з чого це ти взяла, що я йому потрібна?

- Сорока на хвості принесла, - кахикнув батько. – Там його тітка закидала вже, що Йосип подумує прислати сватів.

- Що?! – Лариса аж підстрибнула від несподіванки. Відразу ж пригадалися усі ті невмілі залицяння, цукерки і нові сорочки. – Та він же старий для мене! До того ж, маю Матвія.

- Про Матвія ми вже з тобою якось говорили, - спохмурніла мати. – А щодо старий… Йосипові щойно тридцять, а для чоловіка це не вік – саме в силі.

- Аж на дванадцять років від мене старший?! Не хочу й чути!

- Але ж ти сама нині його хвалила, - батько вирішив нагадати доньці її недавні слова.

- Хвалила, бо не думала, що ви його до мене тулите.

- А я б і не хотіла собі зятя кращого від Йосипа, - мати взялася в боки, її очі  гнівно палахкотіли. – Бо що Матвій? Там та відьма Соломія причарувала, мабуть, тебе, та й вже по тому. Але чари – то гріх. Мине любов – а вона минає швидко, – і будеш плакатись потім на долю. Чоловік твій почне пити, волочитися за чужими жінками…

- Чому це він має волочитись?

- А ти мені повір! Аж такі красиві чоловіки, як той Матвій, дому не тримаються. Ти постарієш, а він почне валандатись. А от Йосип…

- Досить уже про Йосипа! – огризнулась Лариса. – Не хочу більше чути! Коли він вам такий милий та любий, то віддасте за нього Надю.

- Але ж вона ще мала, а то б віддали.

- Тоді віддасте, як виросте, а Йосип ще більше розбагатіє, і матимете щастя.

- Зовсім сором втратила, - буркнув батько. – Гляди, аби не пошкодувала про свої перебірки.

- Отож, - докинула мати. – Бо Матвій красень, тут немає про що й говорити. І що? Він усі чотири роки буде думати лишень за тебе? Та у парубків у його віці що не день, то нова дівка – то природа. І де він тепер служить?

- Біля Байконуру… - буркнула Лариса.

- Ото колись згадаєш мої слова:  жінку він привезе аж звідти, та ще й із дитиною, а тобі залишиться неслава, якщо будеш за ним сохнути.

- Ще й старою дівкою зостанешся, - докинув батько.

- Не доведи Господь, - перехрестилась мати.

 А за півроку, як ішла Лариса через місток (був місяць листопад, дув холодний вітер), перестрів її там Йосип.

- Доброго дня, - привітався. – У клуб сьогодні прийдеш?

- А чого я там не бачила? - скривила губи, пам’ятаючи материні настирливі нагадування про хлопця – чи не щодня.

- Кажуть, мають привезти нове кіно.

- Не чула…

- А потім будуть танці.

- От не думала, що ти вмієш танцювати, -  вирішила пожартувати Лариса.

- Ще й як умію, - не розгубився Йосип. – Прийди, я покажу тобі як танцювати польку.

- Не до польок мені, - відвела очі, бо вже аж занадто відверто милувався нею парубок.

- Сумуєш за ним? – гірко зітхнув. А потім зняв шапку,ударив нею по дерев’яному поручню. – Я вас бачив…

- Не зрозуміла, - напружилась Лариса.

- Та мені все рівно, я не серджусь на тебе за те. Просто… ти ще надто юна, довірлива, от і обманув тебе Матвій.

- А мені що до того, чи ти сердишся, - презирлива посмішка скривила її губи. – Ти мені хто?

- Я люблю тебе, і хочу прислати сватів. Підеш за мене заміж?

- Та ви що всі, показилися, чи що?! – Лариса рвонулася вперед, хотіла обійти. Та кладка була завузька і для одного, а що двоє…

І Йосип не розгубився; коли тіла їх діткнулися, обхопив дівчину за стан, міцно притис до себе.

- Відпусти! – запручалася Лариса. – Що надумав!

- А от і не відпущу! –  шапка полетіла донизу, булькнула у вируюче шумовиння води.

- Біжи за шапкою!

- Не вона мені потрібна, ти.

- Відчепись, навісний!

- Чекатиму ще місяць, а коли й тоді відмовиш, полечу вслід за шапкою. Аби знала! – гукнув навздогінці.

У Лариси відняло дихання, коли вона вскочила у сіни. Притислася спиною до темного одвірка, руками вхопилася за груди – а ті ходором ходять, ніяк не вгамуються. Так і осіла на долівку, стиснула пальцями лоба.

- О, а я кажу батькові: хтось увійшов, бо гупнуло, - мати відкрила двері, впустила світла. – Чого захекана? Може, хто зобидив? Собаки напали?

- Та ні, просто зарання стемніло, поспішала, бігла через місток та й… Ох же й холодно надворі! – підвелася, личко рум’яне, сині очі цвітуть. На тілі – його руки, а в голові – зізнання.