2.3. Лариса його зрадила

Так і почали відтоді зустрічатися – таємно.

Матвієва хата була крайня біля лісу, то ж як тільки смеркне – він уже й біжить до неї. Дорогою наскубає сяких таких квітів, збере в букетик – та й дарує.

- Ото ти дивний, - утоплюючи лице у ніжних пелюсточках, дивувалася Лариса: сільські парубки ніколи не дарували дівчатам квітів, хіба якщо весілля, чи вчительці, а щоб ось так, просто.

- Я не дивний, я закоханий у найкращу у світі дівчину! – вигукував Матвій. – Ти, Ларисо, немов дика рожа, а твоє волосся, як стигле жито, губи – переспілі вишні, а груди…

- … все, досить, - усміхалася цнотливо і боялася того, що скаже далі. «А може, мама були праві?» – навіть сумнівалася, бо невже парубкові то личить, бути аж таким багатослівним. Але його увага була приємна.

І якось розповіла Лариса про дивакуватість свого милого найкращій  подружці – Антосі.

- Ой, то це ж він тебе так кохає, немов у казках принц свою принцесу! -  прохопилась та. – І тобі не страшно, що буде далі?

- А що може бути?

- А що коли він якийсь не такий…

- Як це не такий?

- Живуть під лісом, говорить віршами, квітки дарує…

- І що?

- Та нічого. Гарний парубок твій Матвій, я й не гадала, що десь такі ще є. Він просто надто романтичний.

- Еге ж.

- Але це не погано.

І з тої пори Лариса у всім звірялася Антосі. А та – ще одній подрузі, Ялині.

- Аби ж і мене хтось колись так полюбив, - зітхала руда Ялина, лускаючи зернята і спльовуючи лушпиння набік, з досади. – А то… Лариска і так краля писана, так от, ще й загребла собі найкращого хлопця.

- Та так уже й найкращого, - пхикала Антося. – Як на мене, то справжній циганчук, ще й мама у нього відьма.

- То все наговори, - не вгавала руда. – Просто сільські жінки їй заздрять.

- І чому ж заздрять? Сама, без чоловіка.

- А ти бачила, як вона гарно вишиває? А яка у тітки Соломії корова? Найкраща в череді. І яблуня у них росте стара, на ній такі яблука родять, що кожне з гарбуз.

- І ото тому заздрити?

- І син красень, - зітхнула Ялина. – От коли б він до мене схотів ходити, то мої мама б не комизились. А то бач – перебирають женихами!

- Тільки ж ти, Ялино, нікому не кажи, що я тобі розказую, бо як Лариска дізнається, перепаде мені.

- Мені ще й треба говорити? А то й так не видно, що Матвій коло тієї тички в’ється, а вона кирпу гне. Та й мати її повсюди плеще, що, бач, донька ще молода, а гуцулчин син приходив свататись.

- Ага, чула, вдома теж про те казали. Не дозволить вона їм бути разом.

- Не дозволить, то буде краще. Не захоче його Лариса, то я візьму.

- Аж он як ти загнула, - здивувалася Антося. – Вподобала Матвія?

- І вже давно… Коли б не ця Лариса. Та марне, все рівно вони не будуть разом, а я умію чекати.

 Тільки ж Лариса із Матвієм, незважаючи ні на що, продовжували зустрічатись. Уже й ходили разом до клубу. Дівка отримувала гроші, віддавала батькам, частину витрачала й на себе. Купила нове пальто, спідницю, квітчасту червону хустку. От-от мала б згоноритись та й поставити батькам ультиматум: таки виходжу заміж! Уже й минули тріскучі морози, сонце прорвало сіру пелену неба, сніг скрес, підсохли стежки, на узліссі з’явились перші квіти.

І молодь відразу ж рвонула туди - на розваги. Так колись було заведено, що парубки й дівчата збиралися у лісі, приносили із собою їжу, розводили багаття, вигадували всілякі ігри, співали пісень.

 Лариса теж туди ходила, та все з Матвієм. Їх уже й сприймали тільки разом – як пару.

- Ой, Антосю, - якогось разу Лариса зізналася подружці у великій таємниці. – А поміж нами уже все було!

- Як це - все?! Це що? Ти і Матвій…

- Так! Тепер я йому невінчана дружина, і ніхто уже нас не розлучить, хай там що.

- Ой і смілива ж ти, подружко, - заойкала Антося. – А гляди він не захоче тебе після всього брати, тоді що?

- Та що ти таке кажеш? – аж сахнулася та. – Я віддалася Матвію, бо він поклявся, що я його єдина на все життя. Я мусила доказати йому свою любов.

- Хоч би ти про це потім не шкодувала.

- Та досить каркати! – Лариса почервоніла з гніву. – Я тобі звіряюся у радощах, як найкращій подрузі, а ти мене постійно лякаєш, набридло!

 - Я не лякаю тебе, ні. Просто хочу застерегти.

- Застерегти? Від чого? Уже пізно!

І відтоді пролягла між ними якась тінь. Лариса більше не розповідала про свої стосунки із Матвієм Антосі. Але та все ще обговорювала їх з Ялиною.

- А Йосип казав, - безперестанку лузаючи насіння, пащекувала Ялина, - що бачив їх разом за вербою.

- Ото біда! Це що, геть сором втратили?

- Там вони ховалися.

- Але не дуже й ховалися, якщо їх навіть Йосип помітив. Тому бевзю давно пора самому женитись, а він усе блукає по нетрищах та підглядає за іншими.

- Він би, може, й оженився, але ж… Казав брат, Микола, що – Йосип по вуха закохався у Ларису.

- Не може того бути, - вирячила очі Антося. – Вигадуєш?

- Нічого не вигадую! Сама на власні вуха чула. Вони стояли біля тину, Йосип приносив нам кроля на парування, а тоді вони запили могорич, і Микола вийшов провести за ворота. Я теж за ними нишком: знаєш же, як я люблю дізнаватися про всякі новини. А хлопці, коли п’яні, таке верзуть, ти б почула! Так от, я причаїлася за ворітьми і чую, як вони обговорюють дівок, а тоді Коля запитує у Йосипа: «Ти чого, - каже, - не женишся? Чекаєш, що корінь всохне?». А той: «Та я давно назираю за Ларисою, ото її б узяв, тільки ж поряд той гуцул постійно увивається». – «То марна справа, шукай когось іншого, - каже йому брат. – Між ними все домовлено, та й любов». – «А я тільки її одну люблю, - Йосип так важко зітхнув, у мене аж голки встромило в п’яти. – І батьки, - каже, - Ларисині проти нього. От дочекаюся, як заберуть до війська, відразу ж зашлю сватів». – «Та не піде вона за тебе», - каже брат. – «А таки піде, бо я про неї дещо знаю. Та й, дівоча любов, як рання роса – сонце блисне, висохне. Дівчата, - каже, - до ласки ой які охочі, і поки Матвія не буде вдома, Лариса засумує, аж тут і я».