2.2. Лариса його зрадила

Але вдома у Лариси знявся страшенний рейвах, як тільки батьки почули про пропозицію Матвія.

- Який ще заміж?! – верещала мати. – Щойно закінчила школу, за місяць тільки вісімнадцять!

- Але ж ви самі мені казали, аби я виходила заміж, - нагадала Лариса ще зовсім недавню розмову. – Та й чому рано? Он деякі дівчата і в шістнадцять повискакували.

- Вискочила б і ти, - втрутився батько, - тільки не за того гуцулу.

- Та що ж він вам такого зробив? – у Лариси капнула сльоза з вій, вона швидесенько її змахнула.

- Та його мати – приблуда! На роботу не ходить, займається бозна-чим. Сидить ото тільки й вишиває,  а сама чорна така, страшна, чи ще й не відьма! Хіба ж у селі немає кращих хлопців?

- Та я ж не за його матір йду. Самі казали, що допоможете побудувати поряд із вами хату, будемо жити тут.

- А вона, та гуцулка? – скривився батько. – Стане родичкою? Ой, дочко, ти ще молода і геть не розумієш, що виходячи заміж за хлопця, ти навіки зв’язуєшся і з його родом. А рід Матвія… хтозна, звідки вони і чому сюди прибились. Кажуть, що і чоловік її був чорний, може, вони цигани? Я такого зятя не хочу, шукай когось іншого.

- Але я вибрала Матвія! Він буде добрий господар, - затялась Лариса. – І чим вони не такі люди? У дворі корова, хата гарна, не крадуть, не бідні.

- Йому ще в армію йти, - вставила своє слово мати. – Молодий  ще для женячки. От би почекали ще рік-два, чи й більше, якщо вже така любов.

- Та для чого чекати? – розвиднилась Лариса, аж відлягло від серце: а мати таки не проти, і повторила слова Матвія, слово в слово: - Для чого марно тратити роки, дурити когось, перебирати? Ми один одного вибрали, і все.

- Вибрали то й вибрали, - бурчала мати. – Тільки треба почекати. Нехай він піде в армію, повернеться, і якщо ти не передумаєш, то й оженитесь.

- Але ж це чотири роки!

- А як мати твоя вийшла заміж  - у двадцять п’ять, - хмикнув батько. – І що, не встигла з козами на торг? Усе встигла! То ото й тобі кажу: за кого іншого хочеш, то виходь. А за гуцулу - після Армії. Все!

Тільки й зосталося Ларисі після цих слів, що впасти на лаву лицем та залитися гіркими слізьми – що мала робити? Батько у неї був дуже строгий, і вона з дитинства привчена слухатися чоловічого слова і боятись, тому й не посміла перечити.

 Увечері до Матвія не вийшла. Але наступного дня вони знову говорили любесенько удвох, стоячи у густих кущах біля високої старої тополі, тільки так, аби нікому не було видно.

- Ну що ж, - зітхав Матвій, - батьків треба слухатись. Якщо вирішили віддати тебе за мене аж після війська, то що ж… Може, воно й правильно. Аби ти тільки дочекалась. Я ж як вирішив, то так і буде. Мені більше нікого не треба, і віднині вважатиму тебе своєю жінкою.

- Ото який ти, - звабливо усміхалася Лариса, а у самої аж руки дрижать, так дивно їй чути його зізнання: де ж це видано, щоб аж так?

- І який я? – чорні очі опинилися напроти, на обличчі відчула гарячий подих вуст, що були так близько від її.

- Незвичайний, впевнений… красивий… - майже прошепотіла останнє слово, тому що відразу ж відчула смак першого поцілунку. Міцно пригорнувши її до себе, Матвій ніжно поцілував; Лариса тремтіла, немов листочок на гілці дерева, відчуваючи у собі пробудження якоїсь невідомої до того часу сили, що спонукала її відповідати на пристрасть.

- А ти – єдина, - все ще тримаючи в обіймах, Матвій п’янив Ларису якимось дивним ароматом, що долинав від його рук, волосся, від обережно вишитої по коміру сорочки – ледь помітними сіренькими та чорними квітками.

 «Чи то любисток? Чи рута-м'ята?» – думала вона, з насолодою вдихаючи повітря. А тоді спитала:

- Це що, ти купаєшся у зіллі?

- Звичайно, мати завжди кладе мені у купіль якусь траву.

- А для чого?

- Для здоров’я, сили, ну і … від різних чар та уроків, від наслання, порчі.

- І ти у все це віриш? – звела на нього очі,у глибині – острах подиву: не марно  казала мати, що тітка Соломія -  відьма.

- То мати вірить, - знову схилився до її обличчя, але Лариса впевненим рухом вперлась у груди, - від дитинства мене купає в різнотрав’ї, і сама купається. А що в тому поганого?

- У нас тільки деякі дівчата полощуть в любистку коси, і ще немовлят купають, - не маючи сил пручатись, Лариса відчувала, як Матвій все ближче притуляється до її грудей. – А так – ніколи.

- Але твоє волосся теж пахне рум’янком, - доторкнувшись їй до скроні, ніжно провів рукою.

- Інколи полощу… - Лариса зашарілась.

- То чому тобі, дівці, можна, а мені  - ні?

- Бо ти не дівка! – реготнула і, різко запручавшись, вирвалась та побігла геть, відчуваючи, як легенька золота коса б’ється по плечах.

Матвій не побіг доганяти, та Лариса добре відчувала на собі його закоханий погляд.