Оповідання 2.1. Лариса його зрадила

Лариса мала клопіт: щойно закінчила школу, а мати вже гнала  на роботу. І не куди-небудь, а до колгоспу.

- Та ні за що! – спротивилася дівка, а сама висока, ставна, очі сині, наче волошки в полі, щічки червоні, личко біле, золотаве волосся сплетене в тугу косу, що падає аж нижче спини. – Я краще піду на завод, там платять більше, та й робота не така важка, як біля корів.

- Як собі хочеш, - каже мати, - але вдома сидіти не будеш. Досить уже й так! Он інші діти закінчили по сім класів, та й несуть у дім копійку, а ти? Скільки вже можемо тебе з батьком годувати. Сімнадцять років – пора і честь знати.

- Але ж я надіялась, що поїду вчитися… - нагадала про свою мрію Лора, та хто ж її мав підтримати? Не мати. Тій аби робила, аби мала своє і щоб не вивозила грошей, яких хоч і назбиралося на нову хату, але ж…

- І не надійся, - мов відрубала, - як заробиш своє, то зрозумієш, що не треба марно вивозити з дому останнє.

- Останнє?

- А гляди яка оказія трапиться? Чи я, чи батько захворіє. Або он Надя (нагадала про молодшу сестру).

- Що Надя?

- Дитина гарно вчиться, у щоденнику одні «п’ятірки», тож її відправимо до міста, а ти, - і мати виразно подивилась на Ларису, у тої аж зашпори пішли у п’яти, - залишишся з нами, в селі. Вийдеш заміж, допоможемо побудуватися по сусідству, дамо теличку, курей, свиню.

- Коли це ще те заміжжя? – знітилася дівка. – І вчитися я старалась. Не моя вина, що не дотягла на відмінницю.

- Ти роботяща дитина. А ми з батьком не вічно будемо молодими, потрібно, аби хтось на старість доглянув, ото й вирішили, - мати нарешті озвучила свій «план» на доньку.

Отож восени, як не хотіла, а таки одяглася дівчина в робочу спецівку, взяла до рук лопату, та й стала у ряди таких самих, як і вона, сезонних робітниць.

Але насправді праця на заводі видалася не такою вже й важкою, як вважала: багато молодих, таких самих, як і вона – вчорашніх випускників із найближчих сіл, не тільки трудилися, але й уміли гарно розважитись, повеселитись. І вже за кілька днів Лариса мала друзів – і то не тільки серед дівчат, але й серед парубків.

Особливо ж Матвій. Чорноокий і чорночубий смаглявий хлопець, що тільки на два роки за неї старший, добряче запав у серце. Та й Лариса не була йому байдужа, помітила це по скрадливих поглядах, по усмішках, які кидав у її бік, як тільки доводилося бути разом.

- Хочеш цукерку? – якось насмілився Матвій підійти до Лариси під час обідньої перерви. Обідала вона тут же, разом із усіма – додому дорога займала добру годину, то ж не було коли бігати туди й назад. Лариса розклала на білій хустинці свій нехитрий харч – огірки й варену картоплю, шматочок сала та пару яєць. Магазинні солодощі вона їла рідко: батьки мали свою пасіку, то ж не витрачали марно грошей.

- Давай, - почервоніла дівчина, обережно беручи із великих мозолястих долонь хлопця забавку у яскравій обгортці. – Дякую…

- Можна, я тебе про щось спитаю?

- Запитуй.

- Дозволь мені прийти до тебе сьогодні ввечері.

- Сьогодні?

- Ну, ти до клубу на танці не ходиш, тому я подумав, що могли б просто так поговорити, посидіти на твоїй лавці.

- Навіть не знаю, - Лариса боязко озирнулася навсібіч: чи ж ніхто не бачить змови. – Гаразд, приходь…

- Я принесу тобі ще цукерок, - усміхнувся хлопець, а між його червоних пухких вуст дівчина помітила рядок сліпучо-білих міцних зубів.

- Та не треба…

- Чекай на мене.

І ввечері, як обіцяв, Матвій прийшов і став біля її низького тину, так що добре було видно біленьку вишиту сорочку та чорний кучерявий чуб.

Лиш тільки Лариса видоїла корову та, з дійницею в руках, зайшла до хати, так і кинулася до шафи з одягом, почала викидати звідти найкращі сукні, розстеляти їх по ліжку, аби вибрати ту, що була б до лиця. І вибрала біленьку шовкову, у синій горошок – ту, яку пошила їй хрещена мати до шістнадцятиліття. Одягнулася Лариса, переплела волосся, зазирнула в дзеркало. Аж тут і мати, йде з дверей.

- Ти куди це так вирядилася? – спитала строго, а із очей – блискавки.

- Піду трохи пройдусь.

- З ким? Чи не з тим Матвієм, що вже годину стирчить біля воріт?

- Із ним, - Лариса не хотіла брехати матері. Та й навіщо? Сама ж закидала їй про одруження, ну от.

- Із ним – не йди, - мати наче відрубала, ще й грюкнула дверми, накинула защібку.

- А чому із ним не можна? – здивовано подивилася не неї дівка, виряджена так, наче от щойно і піде до вінця. – Матвій що, якийсь не такий?

- Не такий!

- Чому?

- Ото вже знайшла жениха! У селі стільки нежонатих хлопців – красивих, роботящих, а вона вибрала собі того гуцуляку.

- А невже Матвій не роботящий? І… я його не вибирала, він сам напросився до мене.

- Ото й добре! Значить, піди і відмов, так і скажи, що мати - проти.

- Але чому, мамо?

- Ти тільки глянь, у що він вирядився! Хіба у нас так ходять? Де це видано, щоб одягати на себе вишиту сорочку!

- То й що? – не зрозуміла дівчина.

- А то, що за таке твого батька можуть із партії вигнати, це ж націоналізм!

- І що в тому такого поганого? Просто… усі знають, що мати Матвієва, тітка Соломія, гарно вишиває. Сама в таке одягається, от і він... І гарно ж так, по-празниковому. То чому це за якусь сорочку у батька мають бути проблеми?

- Непевні то люди, одним словом, гуцули, - визвірилась мати. – І я не хочу із ними родичатись. Оце тобі моє останнє слово!

- Гаразд…

Осіла Лариса на ослінчик, зняла із шиї червоне намисто, яке так личило б до вишиванки Матвія, поклала біля себе, важко зітхнула.

- А я піду й скажу, щоб ішов геть і не каламутив води, - знову взялась рукою за защібку мати. – А то стоїть, люди дивляться, ще бозна-що можуть подумати.

Ось так і закінчилося їх перше побачення. Лариса мусила послухати матір і увесь вечір так і просиділа біля столу, потім поралася біля вечері, мила посуд, їй було совісно навіть глянути у вікно: а раптом там Матвій, стоїть і все ще чекає її. А вона не дотримала слова, не вийшла.