1.4. Люся хотіла заміж

 На травневі свята начальство видало всім премію. Вирішили скластися та й відгуляти просто на роботі. Жінки принесли з дому обід, у ваговій на стіл поставили пляшку горілки.

Як добре повпивались, просто посеред току почалися танці. Невідь-звідки знайшлась гармошка, в куток, на купу полови полетіли тужурки, куфайки. Тільки одна Люся чомусь не скинула із себе куртку, так і гицала у ній – аж капало із носа, а вона - втиралась рукавом, реготіла, але ґудзиків не розщібала.

- Може, у тебе пропасниця? – жартували чоловіки і старалися схопити як не за рукав, то за комір. - Може, ти слаба?

- Геть! Ідіть ви всі! Забрали від мене руки! – кричала п’яна Люся і навіжено крутилася у танці.

Як всі стали розходитися і у ваговій вони зосталися тільки удвох, збирали посуд, нарешті роздягнулась.

- Ах мамо моя!!! – звереснула Дарка, побачивши, що під курткою ховала Люся. – Так ти ж тельбата!

- Цить! – зашипіла Люся, приклавши палець до губів. – Мовчи, чуєш? Аби ніхто не взнав.

- Та як же не взнають? Потепліє, скинеш куртку… Та й родити скоро. Який уже місяць?

- Не знаю… - Люся сіла просто на підлогу й вхопилася руками за голову. – Але воно уже б’ється, та ще й так сильно штовхає.

- Мати ж знає?

- Ні… Я не хочу матері казати.

- А таки доведеться, де дінешся?

- Розумієш… - п’яна Люся почала схлипувати і терти руками очі – сліпе й видюще. – Я якось не зогледілась, не зрозуміла… А потім не знала, що робити, було вже пізно, ось, - і вона, зігнувшись у попереку, випнула вгору живота.

- Ой, Люсю, бідахо ж ти моя.

- Думаю: коли б знати, що буде дівчинка, я б іще родила, іще цей раз, Голько. А тоді б уже все. Як думаєш, у мене буде дівчинка?

- Та хто його знає, - зітхнула Дарина. – Я ж не ворожка.

- Точно! Піду завтра до ворожки, нехай кине мені на карти! Якщо у мене там дівчинка, буду народжувати, а якщо хлопець… Мені ще одного збитошника в хаті не треба, я й тим не можу ради дати. Особливо отому чортеняті, від Георгія, таке вертке й стрибуче, і увесь час голодне. Сталось…Тільки ж ти, Дарусю, мовчи, чуєш? Аби ніхто не взнав. Я тільки тобі зізналась, бо ти – найкраща подруга.

 Наступного дня Люся відвідала ворожку і та їй сказала, що буде хлопчик.

- Дарко, я тебе Богом прошу, позич мені 15 рублів, поїду до райцентру на аборт.

- Який аборт? Тобі от-от родити! – кричала Дарина. – Ніхто такого гріха не візьме на душу.

- Я дізнавалася, якщо ще немає шість місяців, можуть зробити штучні пологи, і дитини не буде.

- Її що, задушать?

- Та у такий термін це ще не дитина, це ще зародок, маленький, як кошеня. Воно собі помре, а я буду вільна.

- На таке я гроші позичити не можу, це гріх… Та й, ти ж ходиш на роботу, у тебе що, своїх грошей немає?

- Усю зарплату до копійки забирає мати. У неї гроші в сховку, пораховані. Якщо я попрошу у неї 15 рублів, вона буде питати для чого вони мені треба. А я не хочу, аби вона мені потім цвікала, я ж їй обіцяла, що дітей більше не буде. Ну Дарочко, подруго моя єдина, зглянься, допоможи.

- Гаразд.

Коли Люся наступного ранку сіла на автобус до райцентру, Дарина дивилася їй услід і боялась лиш одного: аби вона не вмерла, бо ж пропадуть аж 15 рублів!

- І хто мені тоді віддаватиме гроші, га? – увечері, коли Люся так і не повернулася в село, Дарка не стерпіла і таки поділилася таємницею з Степаном.

- Ото вже дурна! Кому ти позичила гроші, Люсьці? Та вона повіки не віддасть!

- Як не віддасть? обіцяла віддати! Але коли помре… Як я тоді докажу, що давала гроші?

- А до кого підеш просити?

- До її матері, до кого ж!

- Скажеш Люсиній матері, що дала гроші, аби її дочка заподіяла собі смерть?

- Хай мене Бог боронить! – трусилася від страху Дарка. – А хоч не від тебе та дитина?

- Та відстанеш ти вже від мене з тими підозрами! Зараз як дам тобі в око, аби не молола дурниць!

- Дай, ану ж дай! Тільки спробуй підняти на мене руку, то я тобі…

- Що?! От ти й договорилася! Сама напросилася, - та й турнув кулаком у губи, аж кров побігла.

Дарка на тому й втихла…

 Аж за тиждень Люся таки повернулася з району – Дарина аж із лиця спала, утратила сон, апетит, все думала за гроші.

- Он, біжи до своєї подруги, привітай її із сином! – на обід Степан прийшов добряче п’яний, заледве ворочав язиком.

- Нарешті вже приїхала! А … із яким ще сином… Чула, що вона була слаба, але дитина…

- Привезла Люся своїй матері забавку на старість – бо ще мало має, хи-хи! Біжи, забери гроші!

- Дитину привезла…

 Дарка йшла через село і озиралась – а раптом хто її побачить та спитає: куди йдеш?

 У хаті застала заплакану Люсину матір, і Люсю – сиділа на ліжку, дитина на руках.

- Доброго дня, - привіталась Дарина.

- Та який він добрий?! Бачиш, що у нас, - і мати показала на дитину.

- Де двоє, там і третє! – сердито відказала Люся. – Хіба мені його було десь викинути, коли вже народився?

- Ех, гірка моя доля! – і мати, грюкнувши дверми, пішла із хати.

- Як же це так?.. – Дарка підійшла до ліжка і, сівши на край, зазирнула до пелюшок. Личко дитини було крихітне і якесь синюшне, зморщене.

- Так от… - зітхнула Люся, і її єдине око вбралося сльозою. – Поїхала я в ту лікарню, кажу, що так і так, що не можу я вже більше родити, що сама, у мене вже є двоє дітей і хворе серце, робіть, кажу, щось із животом. Віддала я гроші, пішла в палату… Зробили укол, поклали на стіл, почали мене душити. І видушили живу дитину!

- То тобі була саме пора?

- Далеко ще було до того! Дитина ще була незріла, лікар казав, що місяців зо п’ять йому, не більше, але так сталося, що дивом вижило! Само дихало, пищало. Мусили ще трохи подержати в лікарні, аж доки почало ссати, і от – віддали мені, - Люся із люттю поглянула на сина.