1.3. Люся хотіла заміж

 Був він невеличкий зростом, рябий, та ще й любив горілку. Але з чого було Дарині вибирати?

- А таки - парубок, може, ще й заміж гукне, - казала вона Люсі. – Ти, гляди, не липни до нього дуже, бо всю морду пазурами роздеру, чула?

- Та здався мені твій п’яниця! – пхикала Люся. – Ото ще я не втратила зовсім розуму!

- То ти тільки так кажеш, я знаю! Але глядися, бо тобі в цім році тільки двадцять п’ять стукнуло, а мені скоро тридцять - уже немає й на що сподіватися.

- У того Степана батько б’є матір чи не щодня, ти що, Голько, собі хочеш такого ж життя?

- Він мене бити не буде, я не дам!

 На осінь Дарка таки вийшла заміж за Степана.

А Люся як була – сама.

 Хоч де сама – біля неї постійно гурт чоловіків, тирлуються, жартують, і кожен хоче ущипнути Люсю, повести її кудись із собою...

- От і доходилась! – на весну вона вже не могла сховати величезного живота, хоч як не замотувала його підсаком.

- А що ж на те скаже твоя мати! – Дарина першою дізналась про вагітність. – Від кого ця дитина?

- Хіба я знаю… - зітхала Люся і по-дурному сміялася тим своїм єдиним оком.

- Як це?!

- А так! Немало їх було у мене, не вгледіла й коли і хто.

- Тож як воно буде тепер?..

- А так як і було! Народжу та віддам до ясел.

- Ти з глузду з’їхала!

- Тобі добре, у тебе є  чоловік, - кивала на круглий Дарчин живіт Люся. – Тобі ніхто не скаже, аби ти позбувалася оцього, ніхто не осудить. А чого ж я маю вбивати свою дитину?

- Але вона – незаконна! Так не можна…

- І що, що незаконна? Хіба я не така ж мати, як і ти? Може, у наших дітей ще й батько один і той же.

- Що?!.. – округлила очі Дарина.

- Та ти не бійся, я не буду претендувати на твого п’яничку, не відіб’ю його у тебе.

- Я й не боюсь! Бо… бо він би й не пішов до тебе, от що!

- А мені й не треба.

 Помирилися вони уже лікарні – народжували в один день. Дарка мала дівчинку, а Люся – знову хлопця. Коли принесли годувати дітей, Дарина усе нишком порівнювала – чи ж не схожі діти поміж собою.

-  Та кинь ти дутися, - сміялась їй в обличчя Люся. – Це синок Іванів, от глянь, бачиш, який у нього носик? Або якщо і не Іванів, то вже точно не від твого Стьопи.

- Як знаєш?

- Бо я з ним і не була!

- Але Степан мені зізнався…

- То він тільки похвалитися хотів! Я тобі клянуся, що у нас із твоїм здихляком нічого не було.

- Чесно?

- Чесно!

- От же паскуда така! – зневажливо плюнула у бік вікна, далеко, до Степана, скривилася.

- Хіба… Може, коли я була п’яна, то не примітила хто, а це – твій чоловік.

- Люся!!!

 А та – регоче.

- Що, хочеш навіки зі мною посваритись?

- Хіба тобі шкода, якщо він раз-разом? – регоче далі.

- Ну ти дограєшся!!!

- Хіба вам усім шкода?! – регіт раптом переходить в сльози, і Люся заривається чолом в подушку. Плечі її дрібно трусяться, вона ридає.

- Та що ти, подруго, заспокойся… Тобі не можна нервувати, ще молоко пропаде, що тоді будеш робити? – Дарка підійшла і вже гладить Люсю по плечах, приймає їй із мокрого чола волосся. – Ну не плач, не треба…

- Що, радієш?! Берешся мене жаліти? А мене жаліти не треба, ти себе жалій! Мені, може, краще, ніж вам усім разом!

- Тихо, заспокойся, не плач…

- Вам муляє очі моя дитина? А хіба б я теж не хотіла мати чоловіка, народжувати дітей у шлюбі? Та де його взяти, того чоловіка? Нехай мені найдуть ті, що перемивають кістки!

 Мати мало не рвала волосся на голові, коли Люся повернулася додому із сповитком в руках. Сама прийшла, бо не хотіла просити машини – сором. Не їй соромно було, а матері.

- І куди мені тепер ховати очі?! – йдучи слідком за Люсею до хати, вона все примовляла й примовляла, нишком озираючись на сусідські вікна.

- Де одне, там і двоє! Нам не привикати, правда ж, синку? – безтурботно гукала до малого Люся. – Ти бач, а твоїй бабі стидно!

- Оце побачив би покійний батько, хай йому там земля буде пухом.

- Ну й що, аби побачив? Це ж його онуки, він радів би.

- Які онуки? Коли б ти вийшла заміж…

- А не вийшла! А не вийшла я заміж!!! – Люся люто округлювала око. – І ніколи вже не вийду!

- Якби не діти, то може б ще…

- Кому ви тут задурюєте голову? Так би і посивіла я старою дівкою, а так – маєте онуків. Радіти повинні,  а не виказувати отут мені.

- Може, ти й права. Але щоб уже більше діти не водила, добре?

- Буде видно.

- Але ж у тебе немає чоловіка.

- То знайдіть! Знайдіть мені, мамо, ось такій, одноокій каліці, гарного чоловіка та віддайте заміж, я ж не проти!

- Не з твоїм щастям…

- А яке вже маю!

 І ще дужче розгулялася Люся після другої дитини, ніякого для неї не було спину. Але тепер була розумна й навчена життям.

- Ходила вчора до лікарні, - якось вранці зізналась вона Дарині. – Була в акушерки, шкреблась.

- Знову?!!

- Та воно… знову, але дитину цього разу я прийняла.

- Ну…

- Не хочу вже слухати від матері тих докорів та прокльонів, набридло. Та й діти, сама знаєш, великих  клопотів завдають. Вистачить із мене й двох.

- І як воно, дуже болить?

- Та скільки того діла!

- Ох, Люсю-Люсю…