1.2. Люся хотіла заміж

І знову дні пішли за днями, такі ж, як і були, звичайні.

Не пішла більше Люся до іншого села на танці, не шукала вона й Георгія.

- Може, ти боїшся, щоб він не побачив, що ти безока? – не один раз Дарина зве; і благала, й просила, аби пішла із нею.

- Може, й боюсь…

-  А якщо йому буде байдуже на твоє око? Якщо Георгій захоче забрати тебе з собою? Може, потім ще й вийдеш за нього заміж, га?

- Він про мене хіба питав?

- Ні, - чесно зізнавалась Дарка. – Знаєш, там таких, як ми з тобою, ходять цілі зграї. Никають там попід гуртожитком, чекають. А солдатам що? Гуляють як не з одною, то з другою.

- От бачиш…

- Ну Люсю, ну ходімо, - благала й благала Дарина.

А потім знайшла собі іншу подругу до гульок, та й відстала.

 А на Новий рік Люся не влізла у старе пальто, треба було справляти нове. Тільки попросила у матері грошей, а та й накинулася, немов шуліка.

- Оце ти як роз’їлася! – кричала мати. – Сахнися трохи, дівко, ти ж поглянь, на кого стала схожа, ходиш, немов діжка! Мало що жереш за трьох дурних, так тепер ще на новий одяг треба витрачатись!

- То що мені, тепер голою ходити?  – журилась Люся. – А їм, бо дуже хочеться.

- Коли б уже та весна, підеш в роботу, та й трохи схуднеш. А до весни хоч би ти ще влізла в двері! І тепер йди кудись із дому, ворушись, а то сидиш, мов ступа! Чому не йдеш з дівчатами гуляти? Може, якого парубка таки й знайшла б, он скільки тої чоловічої роботи без батькових рук скрізь назбиралось!

- Я б і йшла, і ворушилась, і гуляла б!!! – бралася й собі до крику та ще й до плачу Люся. – Та хто на мене таку, безоку, гляне? Кому я така потрібна?!

- На всяк товар знайдеться купець,- втішала мати, - йди, доню, погуляй.

- А в що мені убратись? У чому йти? Хіба в одній сорочці! Бо он і спідниця не налазить, не те що плаття, пальта ж не защебну.

- Треба таки купити пальто.

На Водохреща ж Люсина мати нарешті зрозуміла, що сталося з її донькою.

- То у тобі дитина! – як побачила Люсю розібрану: сіла купатися серед хати, зовсім гола, у ночвах. – Із ким, кажи мені, гадюко, волочилась?! Від кого це в тебе росте живіт?

- Яка дитина?..

- То ти й не тямиш?! Боже, якби ж то хоч був батько живий, він би знав що з цим усім робити…

  Хоч і пізно вже було, та все ж повела мати Люсю до лікарні, просила, аби з неї прибрали геть ту дитину.

- Я ж удова, вона – сирота, не замужем, каліка… - бідкалася в палаті, пояснювала, давала гроші. – Зробіть щось із цим. Бо як же воно буде? Це ж такий сором, на все село, це перше, а друге – хто її потім візьме, таку, за себе заміж, та ще й тепер з байстрям?

- Та Ви що! – відмовляла лікарка. – Дівчині за кілька місяців народжувати, де ж ви були раніше?

- Не помітили… Але ж, може, щось ще таки можна зробити?

- Пізно, мусить народити.

 А у травні по селу побігла новина: Люся має сина.

- Там такий хлопчик гарний - смаглявий, чорнявенький, - переказували пліткарки одна одній. – І од кого ж він, хто його батько, бо ж Люся он яка-білява?

- Від кого, від кого! А то ніхто не знає від кого: від солдатів тих зальотних, ось від кого!

- А хіба та Люся така одна? Багато їх туди ще бігало, ой багато!

- Ага, ага! Тільки вам одній розкажу по секрету, а ви глядіть, нікому, бо ж це така неприємна річ, такий секрет…

- Та що б я?! Могила! Розказуйте вже…

- Знаю, що ходили потім потайки деякі наші дівки до лікарні, самі знаєте за чим.

- За чим?

- От уже!

- Аааа… Зрозуміла…

- Деякі самі, а деяких мами й за руку волокли. Бо інакше було б у нас тут не одне таке чорняве дитя.

- От бідна Люся, шкода її.

- Не так її, як матір – тепер аж двоє на її шию.

 Кумасі собі пліткували, а Люся тільки оговталася від родів, віддала дитину в ясла, та й знову вийшла на роботу.

 Заміж вийти вже й не надіялась: дівкою її ніхто не брав, бо одноока, а тепер то й подавно, кому вона потрібна із дитиною, гуляща?

- Гуляща, кажеш? – слухала Люся, що про неї мололи язики в селі. – А мені що, нехай собі говорять! Від мене не убуде, мені байдуже на їхні брехні!

- Може, пошукаєш Георгія? Десь же про нього повинні бути в заводі якісь документи.

- А потім що?

- Напишеш йому листа, що у тебе є від нього син, і, може, він приїде…

- Про що ти кажеш? – усміхнулася Люся. – Чи ж він мене, той Георгій, за дня бачив? Чи він мені повірить, що це його дитина?

- Але ж ти ні з ким більше не гуляла, я зможу посвідчити, я ж знаю! – наполягала на своєму Дарка.

- І тебе послухають? Звідки знати, може, він уже давно жонатий. Та й чи потрібна йому ця дитина, чи я? Хіба ж той Георгій мені щось обіцяв? І бачилися ми із ним тільки раз.

- Шкода мені тебе…

- Ти себе жалій! – як відрубала Люся. – А у мене тепер є син!

 Стала Люся відтоді спокійнішою, це так, для очей. А насправді страшно мучилась. Заздрила вона своїм одруженим подругам, які щодня були біля чоловіків, а вона – сама..

  Але хіба зможе довго бути самотньою така молода жінка?

 Ще півроку ходила скромно, а далі Люся стала прибиратись. Не те що одяг на ній був гарний, новий, ні. Але як накрутить на голові волосся, напомадить губи, порозстібає на грудях ґудзики, як попідсмикує спідницю, виставить голі ноги та як розсміється на увесь голос, аж голову закине, то чоловіки й дивляться на неї. Спочатку дивились із подивом та обережно, потім усе уважніше та сміливіше, а далі - стали зачіпати.

Як збереться, бувало, де гурт, а серед нього Люся, то тільки й видно її голі ноги, чути сміх та регіт – нападуть купою й качають, і тиснуть до стіни, або кидають нею на стіл, чи й в сіно. Люся ж коли й пручається – то це тільки так, для виграшки, для виду - аби ще більше розпалити, щоб руки парубочі чи й чоловічі самі лізли їй під одяг, щоб губи шукали тіла - куди доп’ястись. І всім тоді було байдуже, що на її обличчі немає ока, що має вона від солдата сина, що гуляща…