Оповідання 1. 1. Люся хотіла заміж

 Ось так сталося: маленькою вона упала з вишні, настромилася обличчям на гіллячку – та й немає ока.

Бо хто її там доглядав? Мама у Люсі – доярка-передовиця, тато – тракторист-ударник, а вона – така собі дитина, як і усі в селі – бездоглядна. Гасала по бур’янах-полях, купалась в річці, пасла корів, ходила в школу…

Ще поки ходила в школу, то те безоччя наче й не заважало, а навпаки: учителі Люсю жаліли, двійок не ставили – а як же дитині читати, коли вона погано бачить?

Уже аж в старших класах, як стала бігати із дівчатами на танці, то й оханулась: усіх запрошують на вальс – повз неї ж хлопці проходять мимо, наче й немає її тут, в гурті. Ось тоді й пожалкувала про втрачене око.

- Мені треба гарного плаття, – як вже несила було терпіти парубочу байдужість, якось зноровилась Люся.

- Візьми там у шафі якогось краму та й поший, - дозволила мати.

- Не якогось. Мені треба найкращого.

- А то ж із якого дива?

- Я теж хочу, аби мене взяли заміж.

- Який тобі ще заміж? – здивувалась мати. – Спочатку школу треба закінчити.

Але кілька рублів на крам таки дала.

У неділю поїхала Люся на базар і, замість краму, викупила собі на усі гроші плаття. Та ще й не просте плаття, не сіре і не в горошок, як у всіх, а кремплінове, червоне. А до плаття – ще нейлонові панчохи, намисто синє…

- Яка краса, – як вийшла у нім на вулицю, дівчата-подруги від завидків аж за голови хапались. – Оце ти, Люсю, усіх кавалерів собі позабираєш.

Так що ж. Прийшла вона у новому платті в клуб – тільки й того, що усі очі витріщають, а як заграє вальс, вона знову стоїть одна.

 А потім у них у хаті переполох: уже батьки давно попорали худобу та й полягали спати, як тут – із танців повернулась Люся.

- Я некрасива. На мене ніхто й не глянув. Така нікому непотрібна! – кричала, тільки вступила в сіни.

- Що сталося?.. – мати скочила з постелі, стоїть на полу боса, в одній сорочці.

- Хтось зобидив? - батько шукає похапцем штанів, аби бігти й обороняти.

- Я прийшла у платті… Уже й у платті прийшла. – хлипає Люся. –І ніхто. Жоден хлопець не підійшов до мене.

- А щоб тобі, – батько тільки сплюнув, пішов назад у ліжко. – Знайшла про що журитися.

- Рано ще, аби плакати за хлопцями, - пробує заспокоїти Люсю мати. – І… посоромилася б он, про таке кричати.

- У всіх дівчат давно є хлопці, тільки у одної мене нема.

- Та будуть, будуть ще в тебе хлопці.

 Ось уже й школа давно позаду.

Дуже погано вчилась - то й пішла Люся на роботу до колгоспу. А там – не тільки праця, а ще й веселощі та ігри. Тільки ж парубки все більше займали інших дівчат, а до неї руки тягнули хіба жонаті.

 Часом хлопці як зачнуть загравати до її подруг, а вона сидить осторонь, і серце мало не витруситься із пазухи разом із грудьми, так калатає.

А груди мала пишні, і вся така – кругленька та доладна, рум’яна й грубонога.

Увечері в селі гасне світло, Люся ж крутить на папільотки коси, цілу ніч потім не може спати, бо дуже тиснуть.

Уранці тільки встала з ліжка – найперше мчить до дзеркала. Видивляється тим своїм єдиним оком на себе і так, і сяк, а тоді розгортає ганчірки та мостить-вимощує по голові руді кучері: кладе їх на чоло, аби прикрили…

Пора, ой давно пора б і їй звідати кохання, хотіла Люся обіймів, поцілунків, хотіла б заміж. Он уже майже всі подружки одна по одній відтанцювали на своїх весіллях, та жодна не взяла її хоч би й за старшу дружку. Із однолітків зосталися дівувати хіба що найбідніші, доньки убогих вдів, а у неї ж таки був батько!

Ще мала надію, ще б трохи почекала… Як тут – сталася біда: вкінці літа на роботу батько пішов своїми ногами, а додому його привезли уже в труні. Зостались вони у хаті із матір’ю удвох.

Така ж туга, такий відчай страшний напав на Люсю, хоч головою бийся об стіну. Плаче воно, й ридає мати, уже удвох голосять.

І треба ж, щоб у цей час до сусіднього села наїхало військових. На високих бортових машинах, у військовій формі, мали звозити із полів буряки до цукрового заводу.

- Та там ціла контора хлопців, Люсько. Молоденькі, гарні, є такі чорняві, і вусаті, – радісно кричала Дарка, подруга по нещастю. – Підемо ввечері, поглянем?

- А що? Підемо, – згодилась Люся.

 Дістала своє найкраще плаття, розпушила волосся, накинула трохи й на чоло, підфарбувала губи, і лиш засутеніло, разом із Дариною пішли в бік цукрового заводу.

А там – саме у розпалі танці! Серед парку – огороджений сіткою танцмайданчик, на стовпі сяє світло, дядько у ракушці сидить і грає на гармошці, в напівтемряві кружляють пари, серед них видніються й приїжджі - видно по формі та чоботях.

- Поглянь, он іще є, стоять…у гімнастьорках, - шепоче Дарка, показуючи Люсі на чоловічий гурт, що не танцює, звідти поблискують лиш вогники – солдати курять цигарки. - Підемо на танці?

- Мені не можна танцювати, батько вмер…

- То ти й не будеш, і я теж не буду. Просто постоїмо, подивимось, ходім?

- Ну, хіба постоїмо…

- Я, може, й потанцюю, як хто запросить. Та й ти теж, Люсю: чуже село, хто тут тебе знає?

- А не видно, що у мене немає ока? – міцно вхопивши Дарину за лікоть, Люся шарпає її до себе. – Дивись, дивись добре, ось так - не видно?

- Зовсім не видно, - запевняє її Дарка. – Ти ж бач, тут темно, якщо будеш правильно повертати голову, то ніхто і не помітить.

- То що, ходімо?

- Ходім…

 А пари вже кружляють польку. На кам’яних приступках вздовж сітки сидять хіба тільки ті, що дуже потомились, по цей бік - наймолодші та несміливі дівчата лузають насіння, а самі тільки те й роблять, що стріляють очима вправо-вліво. Люська з Дариною й собі несміло стали біля них.

 Заграв вальс, пари на майданчику сповільнили кроки, деякі рушили до виходу, зникли в темноті. Від гурту в гімнастьорках відокремилось кілька постатей.