Розділ 8

Відчайдушний, повний жаху зойк дозорного підняв на ноги весь табір. І хоч не всі розчули крізь сон, що саме кричав Мустафа — завдяки світлу від яскраво спалахнувшого багаття — Злого Духа побачили всі.

Досвітній туман, звичайний для тутешніх місць, особливо в цю пору року, зараз видавався зловісними клубами жовтуватого диму, що сочилися крізь тріщини в землі простісінько з Пекла. Навіть сіркою війнуло... А звідти, з вируючих хмар, не торкаючись землі і навіваючи крижаний жах, наближалося справжнє творіння потойбічного світу. Безголовий вершник на безногому скакуні...

— Шайтан! Шайтан!

Репетуючи на все горло, забобонні татари залишалися на місці і не розбігалися від жаху, лише через споконвічну звичку коритися наказам. А їх молодий пан, схоже, страху не знав.

— Аллаху Акбар! — войовничо вигукнув Сафар-бей, злегка захриплим і трохи тремтячим від збудження голосом. — Злий дух! Іменем Аллаха і пророка його Магомета, заклинаю тебе! Згинь! Розвійся! Наші душі не стануть твоєї їжею!

Вершник мовчав, тільки кінь підвів голову, наче прислухаючись до голосу людини. І якщо б ефенді продовжував говорити, а ще краще — почав читати Бакару* (*2-га сура Корану), то воїни його встигли б отямитися і набратися мужності. Але, молодість і гарячність підвели татарина. Вирішивши, що Злому Духові мало одних лише слів, юний бек теж потягнув із сагайдака лук.

Гуюк-мурза на повноліття сина подарував йому не просту зброю, а зроблену на замовлення. З вирізаним висловом з Аль-Корану. «Боріться з ними, поки не зникне спокуса...» — словами, що додають стрілам міць, смертоносну не тільки для людей, а й для слуг Ібліса. Ось за цей лук Сафар-бей і схопився.

Однак, навіть заговорені стріли не заподіяли шайтанові жодної шкоди. Може тому рука молодого бека здригнулася, і черговий постріл поцілив не в наїзника, а черкнув по крупу коня. А в наступну мить «Безногий скакун демона», що досі неспішно брів до людей, зметнувся і, підхльоснутий болем, не розбираючи дороги, рвонув вперед. Просто на табір.

Очманілі спросоння, забобонні татари завили з переляку, немов звірі, що втрапили у пастку, і кинулися навтьоки. Куди очі дивилися, а ноги несли... Зовсім забувши про дисципліну і залишаючи свого повелителя наодинці з розлюченим посланцем Ібліса. Хто думає про присягу, коли сама Смерть дивиться прямо в очі? І не героїчна смерть, якою пишатимуться нащадки, а душа увійде в прохолодну тінь Джан-на-ата. Така смерть — честь і зовсім не страшна. Але хто настільки божевільний, щоб не злякатися палаючих вогнем, кривавих очниць мангусів, Пожирачів душ... Знаючи, що потім не буде нічого. Ні Раю, ні Пекла.

Далеко бусурманам втекти не вдалося...

За той час, поки людолови намагалися зрозуміти, що відбувається, і прогнати Злого духа, Полупуд непомітно обійшов табір і пробрався до полонених...

Секрет незмінного успіху нападу татар — його раптовість. У «годину вовка», коли сон найміцніший, бусурмани натовпом вриваються в хати і, найчастіше, господарі виявляються зв'язаними швидше, ніж встигають прокинутися. Який вже тут опір? А якщо хто і схопиться за зброю, то змушений самотужки протистояти одразу декільком, а то й десятку ворогів. Без будь-якої надії на допомогу.

Тепер ординцям на власній шкурі довелося пізнати, що таке бути атакованими несподівано, перебуваючи у меншості. А ще — чому найстрашнішим звіром вважають не пораненого шатуна-людожера, а ведмедицю, котра захищає потомство.

Звільнені запорожцем полонянки, що пережили жах поневолення, смерть дітей і батьків, які бачили, як вбивали їхніх сусідів та інших односельців — жадали помсти... І у дюжини людоловів — міцних, сильних чоловіків — не було жодних шансів врятуватися від невгасимої люті жінок.

Справжніми фуріями вони гуртом накидалися на кожного спійманого татарина, дряпалися, кусалися, збивали з ніг, валили на землю і... від тих звуків, що долинали зі степу до табору, мене навіть в дрож кинуло. Лютому ворогові не побажати такої смерті.

Вцілів тільки юний бек... Та й то завдяки Василеві.

Син Гуюк-мурзи виявився найхоробрішим зі свого воїнства і чинив опір до кінця. Він навіть спробував битися з Полупудом. Але куди щеняті, хоч і шляхетського роду, до досвідченого степового вовка. Всього лише тричі дзвякнули клинки, а потім, невблаганна сила висмикнула ятаган з рук парубка і відкинула в бік. Наче й справді злий дух втрутився.

Секунду чи дві Сафар-бей здивовано дивився на клинок, що лежав на землі, а потім заволав: «Алла!» і кинувся на запорожця, потрясаючи затиснутим у кулаці кинджалом. Василь тільки гмикнув і, коли тріснув татарчука в щелепу, притримав руку. Втім, юнакові вистачило й того. Впав, як підкошений.

— Це тобі за мурашник, шмаркачу... — пробурчав Полупуд, ховаючи шаблю. — По справедливості, пасувало би дати тобі скоштувати тієї ж страви, та надто кволий... Зв'яжи ти його, Петре, ​​і постережи... А я поки з ясиром розберуся... Гей, красуні, вистачить тремтіти! — в першу чергу гаркнув запорожець на групку дівчат, які, на відміну від молодиць, навіть після звільнення не зрушили з місця, а тулилися одне до одного, як курчата. — Займіться багаттям! І щоб мені вогонь, як у пеклі палав.

Від його грізного вигляду дівчата так і приснули на всі боки. Чи то хмиз збирати, то чи щоб краще заховатися.

— Волосся довге, розум короткий... — пробурчав Василь. — Згадаєш моє слово, Петрусю, ​​Намучимося ми ще з ними. Немає гірше для козака мороки, ніж з дівкою зв'язатися. Втім, — пригладив запорожець вуса, — треба сказати, що без них теж нудно жити.