Розділ 7

Мустафа син Керима поворушив жар і підкинув ще кілька грубих гіляк. Не заради світла, а для тепла. Як би не було спекотно днем, нічна вогкість давала про себе знати. Особливо під ранок, коли починала нити стара рана. Він тому і напрошувався добровольцем на ранкове, «собаче» чергування, що все одно прокидався задовго до світанку і далі вже тільки перевертався з боку на бік, марно намагаючись зручніше прилаштувати скалічену ногу.

Щоб відволіктися від зародження болю, Мустафа підіткнув під ниюче коліно полу баранячої безрукавки і почав думати про приємне. Про те, що зовсім скоро має перетворитися з солодких мрій в не менш солодку дійсність. Про власне весілля...

Дванадцять років він справно випасав табуни Гуюк-мурзи, не втративши при цьому жодної кобилиці чи лошати, старанно зберігаючи і примножуючи достаток господаря. Але за всі ці роки важкої роботи Мустафа й надалі залишався бідняком, що не мав навіть власної юрти.

Він не був войовничим і тому довго не погоджувався піти в набіг на Уруські землі. Мустафа знав, що успішний похід дає шанс швидко розбагатіти, але ще замолоду встиг переконатися в тому, що не всі набіги однаково щасливі. Тоді йому пощастило відбутися лише пораненням. Хвала милосердному Аллаху — нога зажила, і він не став калікою, але бажання випробувати удачу вдруге значно поменшало... Особливо, перед дощем, коли від болю в порваних сухожиллях хотілося вовком вити.

І як знати, може, син Керима так би і залишився вірним своїм переконанням до самої старості, якби не чорнобрива красуня Гюльнара.

Вдова двоюрідного брата настільки припала до серця тридцятирічному парубку, що він вперше в житті задумався про одруження і про власне вогнище. Молода жінка, що залишилася одна з трьома малолітніми дітьми, не заперечувала перейти жити до нього. Своє шатро завжди краще, ніж тулитися у батьків покійного чоловіка. Ось тільки ні шатра, ні вогнища у Мустафи не було. Не кажучи вже про гідний калим і обов'язкові подарунки рідні нареченої, — які, за усталинами шаріату, доводять, що чоловік не жебрак і буде в змозі прогодувати сім'ю.

Дізнавшись про намір одного з кращих пастухів одружитися, управитель Гуюк-мурзи сам запропонував позичити йому грошей на калим. Але починати сімейне життя з боргів Мустафа не хотів. Хтозна, що може трапитися через рік або два? А якщо він захворіє або вовки лошат порвуть? Чим віддавати? Дітьми? Чи відразу продатися в рабство всією сім'єю? Ні... Такого майбутнього Мустафа не бажав ні Гюльнарі, ні своїм племінникам. Тому, гарненько поміркувавши, пішов до Сафар-бея — молодшого сина мурзи, що саме збирав загін для набігу на урусів. І не пошкодував...

 Їм пощастило з самого початку. Невеликий чамбул* (*татар., — загін) в три дюжини коней легко прослизнув крізь козацькі заслони на Порубіжжі і потім ні разу не попався на очі сторожовим роз'їздам гяурів. А забралися вони далеко... Майже під Хотин... Так близько, що можна було порахувати зуби на потужних стінах фортеці, котрі лише своїм виглядом викликали повагу. І спробувати уявити, які величезні багатства можуть зберігатися за такими мурами...

Спершу Мустафа думав, що молодий бек веде загін навмання, покладаючись виключно на удачу, але якось на спочинку зауважив, що юний ефенді* (* тур., — на відміну від неписьменних «ага», шанобливе звертання до представників знаті, що мають освіту. Пізніше — перше офіцерське звання) звіряється з якимось сувоєм і навіть щось пише там... Ну, так на те він і в медресе навчався, щоб грамоту знати, і не темному пастухові панові через плече заглядати. Мало які у нього думки... Головне, похід закінчувався вдало. І на фортецю гяурів подивилися, і на зворотному шляху село — хоч і не дуже велике, зате багате — пограбували. Майже без втрат...

Трохи дивно було, що в такому заможному селі не знайшлося чоловіків здатних чинити опір. Лише троє, та й ті так добре погуляли напередодні, що отямилися вже зв'язаними. Ну так, на все воля Аллаха милостивого...

Десять возів різного добра в тому селі взяли, стадо в сорок голів одних ярок та молодих триліток. Здебільшого тільних. Ну і, що найцінніше в кожному набігу, ясир: дівки та молодиці. Без малого три десятки. Та ще п’ятьох підлітків для яничарського корпусу...

Після цього Сафар-бей відібрав десяток нукерів із загону для охорони здобичі, а інших відправив кудись ще. Куди саме, Мустафа не чув, та й не цікавився. Навіщо? Він же виявився в числі обраних і залишався при обозі, тому що краще за нього ніхто не міг впоратися зі стадом, яке зазвичай найбільше затримувало рух каравану. А у нього корови йшли рівно, навіть не пробуючи розбігатися...

За це молодий пан обіцяв дозволити Мустафі вибрати собі ще одного невільника зверх тої частки здобичі, що дістанеться кожному при розподілі. Після того, як візьме свою частину ясиру, зрозуміло. Це незаперечне право кожного бека, тому пастух і не розраховував на дівчат — занадто дорогий товар, а заздалегідь зупинив свій вибір на самому найміцнішому невільникові. Судячи з одягу і козацького чуба-оселедця, бранець був козаком. Небезпечний товар... Невільники для робіт по господарству з них виходили погані. Надто волелюбні і норовливі люди. Зате на галери сильного, жилавого козака можна було продати з великою вигодою. Міцний, витривалий... Не менше двох султані* (*золота монета Османської імперії) заплатить за такого раба агаси капудан-аги* (*тур., — помічник капітана). Навіть не торгуючись...

Мустафа скрушно зітхнув. Заплатив би...

Хто ж міг знати, що гяур виявиться настільки зухвалим, що підніме руку на охоронця... Згадавши, як козак вбив його одноплемінника одним ударом кулака, Мустафа зітхнув ще раз. Не в пам'ять про покійного... Незугарний був чоловічок і дурнуватий. Збиток приніс усьому загонові, відрубавши голову молодому невільникові. Син віслюка. Що з того, що його частина здобичі в загальний котел піде, але гяура, якого хан наказав стратити, це не врятує. А ті двоє бранців, що залишилися, навіть разом його не варті. Значить, взявши будь-якого іншого невільника — Мустафа відразу втратить цілу золоту монету! А то й більше.