— Звитяжне ми з тобою військо, Петрусю... — оглянувши нас, скептично хмикнув Полупуд. — Шаровари і ті одні на двох.
Замість відповіді я лиш руками розвів.
— Ну, тай дарма. Обновку завжди можна поправити... — продовжив міркувати вголос запорожець, для чогось озираючись на всі боки.
Невже вважав, що одяг тут ось так, запросто валяється? Недоїдки біля вогнищ були. Але тепер, коли я більше не один, нахилитися і підняти огризок паляниці з землі, — витоптаної чобітьми, перемішаної з попелом і жупелом, — стало соромно. От уже дійсно: людина на багато речей здатна, коли впевнена, що ніхто не бачить, і зовсім інше — на людях.
— Вчора одного з невільників гадюка вкусила... Влітку, особливо перед грозою, вони злющі, — помітивши моє здивування, поділився думками козак Василь, заодно пояснюючи вчорашню веремію.
— Отруту я висмоктав. Але, коли попросив татарина вогню — ранки припекти, цей сучий потрох, взяв і зарубав Грицька. Просто так... Заради забави. І бачив, падлюка, як я з укусом возився і кров спльовував... Щоб його, кобилячого сина, разом зі свинячими тельбухами закопали!..
Козак зло сплюнув і перехрестив рот.
— От я і не стримався. Шкода, що тільки лівою рукою дотягнувся. Зате, доклав від душі… — Полупуд продемонстрував важкий кулак. — Голомозий тільки чобітьми блиснув...
Я з повагою кивнув. Таким «молотом» можна запросто биків на бойні глушити.
— А потім на мене інші накинулися. Хряснули чимось по потилиці... теж, не шкодуючи. Так що світ замакітрився і не пам'ятаю більше нічого. Начебто, ще били, але то вже як уві сні. Отямився, коли ти мене вуглиною припікати став... — Полупуд мимоволі покосився на розворушений мурашник і помітно здригнувся. — Тьху, напасть анахтемська... Бережи тебе Господь і Пречиста Діва Марія, Петрусю... Не дав пропасти ні за понюх тютюну.
Помовчав трохи і продовжив спокійніше.
— Так ось, що думаю. Бусурмани не стали обтяжувати себе похороном Грицька. У кращому випадку — бур'янами притрусили.
Я відразу і не зрозумів, до чого запорожець хилить, а коли здогадався — недовірливо витріщився на нього. Василь зрозумів запитання і без слів.
— Згоден. Не за християнським звичаєм небіжчика роздягати. Але ти, Петрусю, сам поміркуй... По-перше, — ми поховаємо бідолаху. Що само по собі вже добре діло і нам зарахується. По-друге, — душі, коли вона перед ликом Господнім постане, все одно — голим небіжчик у могилі спочиває, чи в ризах кармазинових. А по-третє, — нам з тобою ще ясир від бусурман відбивати. А це, брате, така праця, що її краще в штанах робити. Бо багато повзати доведеться. При цьому, бажано зайвий раз не відблискувати... білим тілом.
Полупуд коротко реготнув і тицьнув мене кулаком під ребра. Вельми дошкульно.
— Зрозумів, друже?
О-хо-хо… Перевагу одягненого перед голим козак міг не розжовувати — і так все зрозуміло. Але натягувати на себе шаровари небіжчика… коли в ці часи про спідню білизну ніхто ще й не чув... Чорт... А з іншого боку, чи не занадто вибагливим я став? Як на того, хто зовсім недавно готовий був недоїдками харчуватися... Секонд-хенд йому, бачте, не догодив. Фірму від кутюр’є подавай.
Тим паче, що як по-розумному до справи підійти, то нічого страшного. Мурашник є. Нехай він западеться... Накрити на годинку одягом — кращої дезінфекції годі й придумати... Після, випрати з пісочком і можна носити, як власний.
— О! — козак Василь вказав рукою на горбок свіжої землі. — Здається, я наклеп на бусурман звів. Не полінувалися поховати... Ні, це зрозуміло, що яму невільники вирили, а все ж — не кинули, як падлину. Гаразд... За це і я, коли прийде час, такою ж монетою відплачу. До заходу сонця закопаю.
Полупуд підійшов до могили, потім глянув на мої руки — на свої, і похитав головою.
— Ні, Петрусю. З тебе користі не буде. Сам впораюсь. А ти поблукай навколо, роздивися. Може, ще що потрібне знайдеш. Ну, і помолися за обох... Богу про себе нагадати ніколи не зайве, — потім опустився на коліна і широко перехрестився. — Прости нас грішних, Господи. Сам бачиш... Не користі ради, а токмо по нужді великій... — і почав відгортати землю.
Складені човником мозолясті долоні Полупуда розкопували пухкий ґрунт не гірше совкової лопати, так що я послухався козака і не став напрошуватися з пропозицією допомоги. Дійсно, тільки заважати буду. Краще й справді спробувати молитву згадати... Оскільки, доля хоч і зіграла зі мною злий жарт, виштовхавши за борт звичного життя, про рятувальне коло все ж не забула. У вигляді козака-запорожця.
Заодно і про інші потреби подбаю. За всією цією метушнею геть особисту гігієну занедбав, — а організм вимагає. Звик до розкладу. Ще з першого класу привчений. О сьомій тридцять — що хочеш роби, а забезпеч йому водні процедури. А також, усе те, що їм передує. Як сказав мудрець, в чистому халаті і про високі матерії думати зручніше.
Приглядів я у верболозі місцинку позатишніше і потрусив у той бік... Добре, під ноги дивився. І двадцяти кроків відбігти не встиг, як буквально налетів на труп... Вірніше, я спершу подумав, що то якесь лахміття, викинуте через цілковиту непридатність, такий воно мало жалюгідний вигляд. Але, коли придивився, то аж здригнувся від огиди. Біля моїх ніг лежала не купа ганчір'я, а обезголовлене тіло.