Люди, які запам’ятовуються

Він не любив випадковостей.

Не тому, що вважав себе людиною, здатною контролювати все навколо. Просто за роки роботи він звик помічати те, чого інші не бачили: невчасно підписані документи, зайві слова в переговорах, чужі погляди, що затримувалися на секунду довше, ніж потрібно.

Випадковості зазвичай мали пояснення.

А люди — ні.

Особливо жінки, які дивилися на нього так, наче вже встигли скласти про нього думку, хоча не знали навіть його імені.

Вона була іншою.

Не кращою за інших. Не красивішою за всіх жінок, яких він зустрічав за останні роки.

Просто він помітив її.

А це траплялося рідко.

Він сидів у своєму кабінеті, коли телефон завібрував на столі.

— Ти сьогодні будеш? — запитав Андрій замість привітання.

— Де?

— Не починай. Я знаю, що ти пам’ятаєш.

Він глянув на годинник.

— О котрій?

— О восьмій. І, будь ласка, цього разу без твоїх геніальних відмовок. Я запросив людей, яких ти давно обіцяв познайомити зі своїми партнерами.

— Надішли адресу.

— Ти прийдеш?

— Я сказав: надішли адресу.

Андрій розсміявся.

— Господи, іноді я дивуюся, як ти взагалі примудрився комусь сподобатися.

Він завершив виклик, не відповівши.

На екрані залишилося повідомлення від асистентки. Кілька документів, перенесена зустріч, нагадування про дзвінок із Лондоном.

Звичайний день.

Робота, яка ніколи не закінчувалася вчасно. Кава, яку він забував випити. Квартира, у якій усе лежало на своїх місцях, але вечорами було настільки тихо, що іноді він залишав увімкненим телевізор, навіть не слухаючи його.

Він не вважав себе самотнім.

Самотність передбачала потребу в комусь.

А він давно навчився обходитися без таких потреб.

Принаймні, саме так він собі казав.

О восьмій двадцять він увійшов до ресторану.

Андрій уже сидів за столом, розповідаючи щось жінці у світлій сукні. Побачивши його, підняв руку.

— Нарешті. Я вже думав, що доведеться оголошувати тебе в розшук.

— Не перебільшуй.

— Знайомся, це Катерина. Ми працюємо разом. А це Максим, про якого я тобі розповідав.

Вони потиснули руки.

Кілька хвилин пішло на звичайні розмови. Робота, місто, ремонт на сусідній вулиці, який ніяк не закінчувався. Він слухав, відповідав, навіть усміхався в потрібних місцях.

А потім відчув знайоме роздратування.

Йому хотілося додому.

Не через людей. Не через шум.

Просто останнім часом будь-яка розмова, яка не мала конкретної мети, здавалася йому марною.

— Ти взагалі колись відпочиваєш? — запитав Андрій, коли інші відволіклися.

— Так.

— Коли?

— Коли сплю.

— Ти нестерпний.

— Мені часто про це кажуть.

Андрій похитав головою й підняв келих.

— Знаєш, що тобі потрібно?

— Ні.

— Жінка.

— У мене були жінки.

— Я не про тих, із ким ти проводиш вечори. Я про ту, через яку ти почнеш робити дурниці.

Він повільно поставив келих на стіл.

— Це звучить як дуже погана інвестиція.

— Саме тому тобі й потрібно.

Максим не відповів.

Але чомусь згадав її обличчя біля вікна.

Її усмішку.

І те, як вона відвела погляд першою.

Удруге він побачив її не випадково.

Принаймні, не зовсім.

Того вечора, коли вони вперше зустрілися, він почув її ім’я.

Подруга вимовила його, коли кликала до бару.

Яна.

Він запам’ятав.

Наступні три дні переконував себе, що це нічого не означає. Що він просто звернув увагу на цікаву жінку. Що такі речі трапляються.

А потім побачив її фотографію.

Не шукав спеціально. Принаймні, спочатку.

Він переглядав сторінку спільного знайомого, коли натрапив на знімок із того самого вечора. Вона стояла біля вікна, трохи повернувшись до камери. На фотографії її усмішка була іншою — відкритою, майже безтурботною.

Він затримав погляд.

Потім закрив сторінку.

За хвилину відкрив знову.

Це його роздратувало.

Не вона.

Власна поведінка.

Він не звик повертатися до того, що вже вирішив залишити позаду.

Тому наступного дня, коли побачив її в невеликій книгарні неподалік офісу, вирішив, що більше не буде вигадувати причин.

Він просто заговорить.

Так і сталося.

— Ви завжди так швидко тікаєте?

Вона зупинилася.

І тепер, стоячи навпроти неї, він зрозумів, що підготувався до цієї розмови гірше, ніж до будь-яких важливих переговорів.

Вона не впізнала його одразу.

Це було очевидно.

Але коли впізнала, в її очах промайнуло щось схоже на здивування.

Він чекав.

Вона запитала, чи знайомі вони.

Він відповів.

Вона пожартувала.

І він раптом відчув давно забуте задоволення від розмови, у якій не потрібно було нікого переконувати, нічого доводити й нічого отримувати натомість.

Коли вона пішла, він залишився біля полиці з книжками.

У руках тримав роман, назву якого навіть не прочитав.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Андрія:

«Ну що, знайшов собі жінку?»

Максим подивився на екран.

Надрукував:

«Ні».

І прибрав телефон до кишені.

Він не збирався нічого починати.

Не збирався шукати її.

Не збирався перетворювати коротку розмову на щось більше.

Але коли ввечері повернувся додому, уперше за довгий час не ввімкнув телевізор.

Він сидів у темряві й думав про те, як вона дивилася на нього.

Не з цікавістю.

Не з захопленням.

З настороженістю.

Наче відчувала щось, чого ще не могла пояснити.

І це було дивно.

Бо він сам поки не міг пояснити, чому наступного ранку першим ділом перевірив телефон.

Жодних повідомлень.

Звісно.

Вона не мала його номера.