4

— Рито, ти чого? — витріщився на мене рудий, завмерши зі здоровезним, посипаним цукровою пудрою, пончиком біля самого рота.

— Ти це їсти не будеш!

Я спробувала вихопити смаколик з його рук, але він прудко сховав його за спину та виставив перед собою другу руку.

— Соколова, йо-ма-йо! Що ти чудиш?!

Ми свердлили один одного поглядами, він мене — спантеличеним, я його — божевільним та рішучим. Та гра «хто кліпне першим» ніколи мені не вдавалася, тому я дуже швидко зітхнула, здаючись. А тоді нахилилась та обійняла хлопця за шию.

— Пробач мені, Дім, — пробурмотіла. — Ти не винен, що я така злюка.

Рудий на мить завмер, а тоді з невпевненим смішком поплескав мене по спині.

— Та нормально все, ніяких образ.

— Справді? — перепитала, відпускаючи його.

— Ага.

Відкинувшись на спинку стільця, він сором’язливо почухав потилицю.

— І взагалі, я за тебе хвилююся. Не переживу, якщо твій неймовірний прес запливе жирком!

Дмитро хмикнув:

— Ти вважаєш мій прес неймовірним? — і грайливо порухав бровами.

— Суханов, ти весь неймовірний, тільки перестань їсти всяку гидоту!

Скориставшись тим, що хлопець нарешті відволікся від пончика, відклавши його на стіл, я миттєво схопила здобу, загорнула в серветку та кинула до сумки. Діма, який потягнувся було за смаколиком, дістав по пальцях.

— Ніт, Дімон, ти у нас на ПХ!

— Пофіг, хаваєм?

— Угу, щось типу того, — фиркнула. — Збирайся, в магазин підемо.

— З-за чим? — недовірливо примружив очі хлопець.

— Як то, за чим? За овочами, курячим філе і гречкою. Вперед, їжа чекає!

— Це не ї-їжа-а, — простогнав Діма, та я вже була біля дверей, разом із його рюкзаком, про всяк випадок. — Не смій так зі мною вчиняти! Рито! Я тебе ненавиджу!

— Так-так, — посміхнулася через плече. — Рухай булками, Суханов.

* * *

Якби знала, що ходити з рудим по супермаркету буде настільки складно, нізащо б у це не впряглася. Сунувши йому корзину на вході, впевнено закрокувала до відділу з крупами, і лише на півдорозі зрозуміла, що за мною ніхто не слідує. Лайнувшись, пішла шукати Дімона, і ледь стрималася від рукоприкладства, повторюючи, як мантру: «Лікувати, а не лупити! Не лупити, а лікувати!», поки та зараза безсовісно згрібала до кошика пакети з «Мівіною».

— Ах ти ж… К-кнур ефіопський, качка б тебе копнула, — зітхаючи, пробурчала я та, під стогони, благання та погрози повернувши бомж-пайки на полицю, потягла рудого за рукав. — Так, де тут ово.. Чіпси?! Поклади, де взяв. Я кому кажу?! І сухарики теж не можна. Ось, тримай мюслі. Не «фу», а «м-м-м, буду здоровим, сильним та красивим»! Суханов! Я все бачу! Шоколад теж під забороною. Хіба що… ось, темний, як Лорд Волдеморт, і гіркий, майже як Максим Горький.

Певно второпавши, що я з нього не злізу, Діма набурмосився і далі мовчки волочився за мною з корзиною руці.

— Це жорстоко, — лиш пробурчав, проводжаючи поглядом до кошика качан капусти.

— Всього лиш турбуюсь про твій неймовірний прес. — І, додавши до капусти кілька кабачків, поплескала хлопця по плечі. — Не хвилюйся, ми з цього всього зараз такої смакоти наготуємо! Миттю забудеш про свої булочки-пиріжечки.

Дмитро витріщився на мене так, ніби я щойно поклялася годувати його до кінця життя.

— Це разова акція, — про всяк випадок уточнила. — Надалі самому доведеться справлятися.

Хлопець закліпав та недовірливо підняв брови.

— Ти… будеш готувати? У мене вдома? — Здається, він не вірив у те, про що говорив.

— Ну, так. — Я з посмішкою стенула плечима. — Але тільки сьогодні. Покажу тобі кілька найпростіших рецептів, а далі – сам. Все, марш на касу, поки я не передумала.

Суханов, усе ще кидаючи на мене недовірливі погляди, закрокував у вказаному напрямку. Мовчки ви грузив продукти, розрахувався картою та допоміг мені спакувати покупки у фірмові пакети.

— То ти не жартуєш? — перепитав, коли ми виходили з «Арсена».

— Та що тут такого?! — закотила я очі. — Це називається дружньою допомогою, Дім.

— Ясно, просто… — Він замовк та замислено почухав підборіддя. — До мене мало хто заходить.

Прийшла моя черга недовірливих поглядів. Але хлопець лиш здвигнув плечима з сумною кривуватою посмішкою. Дивно. Я думала, в нього постійно народ тусується. Минулого року кожних вихідних та на свята збирав людей на вечірки. А цього... доречі, справді. Не пригадую, щоб хоч раз оголошував звичну алко-паті у своїй квартирі. Навіть відсутність Аркадія Васильовича запропонував відзначити, здається, Савельєв. Гм, цікаво. Та чи зручно про це запитувати? А раптом це якось пов’язано з тими проблемами, про які згадував Єгоров. Не хотілося б псувати рудому настрій, а то ще передумає та втече. А де він живе я гадки не маю, ніколи не прислухалася, коли на вечірки кликали. Не те, що б я не п’ю… Просто, побувавши один раз на такій «вписці» та поглянувши великими, наївними очима першокурсниці на те, що відбувалося, вирішила, що вражень вистачить на все життя.

— Прийшли, — витяг мене з роздумів голос Діми. — Потримай, я відкрию.

Згрузивши мені один пакет, Суханов швидко набрав код від домофону та розчахнув переді мною двері. В під’їзді було темно та холодно. Примружившись, я відшукала дверцята ліфта, але Дімон похитав головою.

— Йдемо сходами, нам тільки на другий.

Стенувши плечима, рушила до сходів, відібравши у хлопця ще й другий пакет, щоб йому зручніше було шукати ключі. А будинок, до речі, був не найвідстійнішим. Ніяких сторонніх запахів, чисті сходинки, свіжа фарба на стінах, між поверхами на підвіконні горщики з квітами. Доволі мило. А, на скільки я пам’ятаю, Діма завжди вихвалявся, що живе в такому гадючнику, а сусіди там в такого угарі, що ні музики ніхто не чує, ні на сигаретний дим в під’їзді не жаліється.

— Ти переїхав? — з цікавістю спитала, поки Дімас намагався відчинити двері з цифрою «28».

Той глянув на мене розгублено, та в погляді промайнуло ще щось. Переляк? Поки ми дивилися один на одного, замок клацнув, і двері відчинили. Погляд рудого осклянів, я повільно повернула голову, і страхітливий погляд темних очей прибив мене до землі.