Глава 19

Минуло кілька тижнів відтоді, як Артем і Марта перестали приховувати, що між ними щось змінилося. Спочатку вони просто частіше залишалися після занять, потім почали разом повертатися додому, а згодом вони вже й не помічали як зблизились. У Марти була знайома звичка зустрічатися із усіма кавалерами своєї колишньої подруги...

У них не було моменту, коли хтось урочисто сказав: «Тепер ми разом». Просто одного вечора, коли вони довго сиділи в Марти, розмовляючи про навчання, майбутнє, Елізабет, Данила та про те, як дивно іноді життя змінює все за кілька місяців, вони перестали шукати пояснення тому, що між ними відбувалося. В них була близькість неодноразово... Того вечора вони зустрілися у черговий раз...

А наступного ранку Марта ще довго лежала, дивлячись на нього, поки Артем спав поруч. Вона тоді не думала про наслідки. Їй здавалося, що нарешті в її житті з’явилося щось справжнє, що не потрібно ні з ким ділити й нікого переконувати у власній значущості.

Потім почалися звичайні дні. Аж поки одного ранку Марта не зрозуміла, що її тошнить від запаху, на який колись зазвичай вона і не реагувала, то її тягне на солоне, то на солодке... В місячні так і не появились у призначений час...

Вона купила тест, і дві смужки з’явилися майже одразу. Марта кілька секунд просто стояла посеред ванної кімнати, тримаючи тест у руці.

— Цього не може бути — тихо сказала вона сама до себе, хоча результат від цього не змінювався.

Вона пішла на прийом до гінеколога, де її побоювання підтвердились... І дорогою назад вона кілька разів діставала телефон, відкривала чат з Артемом і знову блокувала екран. Їй хотілося написати йому одразу, але вона не знала, як саме сформулювати повідомлення, яке здатне перевернути чиєсь життя одним абзацом.

Зрештою вона просто написала:

«Нам треба поговорити. Сьогодні».

Артем відповів майже одразу.

«Щось сталося?»

Марта довго дивилася на ці слова.

«Так. І це краще сказати особисто».

Увечері вони зустрілися в невеликому кафе неподалік інституту. Артем прийшов першим, сидів біля вікна й кілька разів перевіряв телефон. Коли Марта зайшла, він одразу зрозумів, що розмова буде не з тих, після яких можна просто допити каву й розійтися.

— Ти мене вже налякала своїм «нам треба поговорити», — сказав він, коли вона сіла навпроти. — Я всю дорогу сюди намагався придумати хоча б п’ять варіантів, що я встиг зробити не так.

Марта не відповіла жартом. Вона поклала перед ним маленький конверт. Артем подивився на нього, потім на неї.

— Що це?

— Відкрий.

Він дістав з конверта фотографію з обстеження і кілька секунд просто мовчав. Погляд ковзнув по знімку, повернувся до Марти, а потім знову опустився вниз.

— Марто...

— Я вагітна.

Цього разу він не знайшов жодного жарту. Артем відкинувся на спинку стільця й провів долонею по обличчю. Його вираз змінився настільки різко, що Марта одразу згадала Елізабет. Те саме збентеження, і той самий страх перед відповідальністю, який колись уже побачила інша дівчина, коли повідомила йому про вагітність. Тільки тепер усе було інакше. Це була Марта і сумнівами тут вже неможливо було відповісти..

— Ти точно впевнена? — нарешті запитав він.

Марта відчула, як усередині все стислося.

— Я була в лікаря. Так, Артеме. Я впевнена.

— Я не це мав на увазі...

— Я знаю, що ти мав на увазі.

Він замовк.

Марта дивилася на нього кілька секунд, а потім тихіше додала:

— Ти пам’ятаєш наші ночі? 

— Звичайно!

— Тоді скажи мені чесно: чому ти так поводишся?

Артем нахмурився.

— Як?

— Ти прекрасно знаєш.

Він відвів погляд до вікна.

— Марто, я...

— Я не хочу зараз сваритися. Мені потрібно зрозуміти, що відбувалося в тебе в голові, бо після наших вечорів проведених разом, я багато про це думала. У мене склалося враження, що ти навіть не намагався подбати про те, щоб цього не сталося.

Артем нічого не відповів одразу.

— Я не можу сказати, що це було навмисно, — нарешті промовив він. — Але й виправдовуватися не буду. Я повівся безвідповідально.

— Чому?

Він стиснув пальці на столі.

— Можливо, тому що поруч із тобою вперше за довгий час я перестав думати про те, що буде завтра. Мені було добре, і я просто не хотів у той момент зупинятися й думати про наслідки. Це не виправдання.

Марта опустила очі.

— А тепер?

Артем довго мовчав.

Цього разу він не сказав, що все буде добре. Не пообіцяв того, чого сам ще не знав, чи зможе виконати.

Марта підняла на нього погляд.

— Мені не потрібен зараз чоловік, який красиво пообіцяє, що все вирішить. Мені потрібно знати, чи ти залишишся, коли страх не пройде за один вечір..

— Мартою, я зараз ще не готовий ставати батьком! Я занадто молодий для цього, чесно.. 
Після тієї розмови Артем ще кілька днів намагався переконати себе, що йому просто потрібен час, аби прийняти новину й зрозуміти, що робити далі. Він прокидався з думкою про Марту, згадував її слова, подумки повертався до тієї ночі й до моменту, коли вона повідомила йому про вагітність, але щоразу, коли потрібно було зробити конкретний крок назустріч, його охоплювало те саме важке відчуття, від якого хотілося відкласти розмову ще на день. Спочатку Елізабет, в потім Марта знову повідомляє йому ту ж саму новину.. "І на цей раз я мав бути вже обачніший, як так вийшло? Я не знаю що робити!" Думав він.
Спочатку він намагався не зникати зовсім.
Писав Марті вранці, питав, як вона себе почуває, чи була на заняттях, іноді надсилав звичайні повідомлення про навчання, наче намагався втримати між ними хоча б подобу колишнього життя. Але в цих повідомленнях уже не було тієї легкості, яка з’явилася між ними за останні тижні. Раніше він міг написати їй щось смішне, поскаржитися на викладача або згадати якусь дрібницю з їхньої розмови, а тепер кожне його повідомлення зводилося до обережних питань і коротких відповідей, і Марта це відчувала.
Вона не вимагала від нього негайних рішень, не телефонувала щогодини й не ставила перед ним умов. Навпаки, вона намагалася дати йому простір, бо розуміла, що новина могла його налякати. Але чим довше тривала ця невизначеність, тим сильніше її мучило питання, на яке Артем уперто не хотів відповідати: він справді намагається прийняти ситуацію чи просто шукає спосіб поступово вийти з її життя?
Одного вечора Марта все-таки не витримала й зателефонувала йому.
Артем не відповів. Вона відклала телефон, переконала себе, що він, можливо, зайнятий, а через годину набрала номер ще раз. В він не брав слухавку.
І тоді написала:
«Ти зараз зайнятий? Я хотіла поговорити з тобою, але якщо тобі справді незручно сьогодні, просто скажи мені, і я не буду більше тебе турбувати».
Повідомлення було прочитане майже одразу.
Відповіді не було.
Наступного ранку Артем написав сам:
«Пробач, учора не міг говорити. Було багато справ».
Марта майже відразу відповіла:
«Я розумію, але нам все одно потрібно поговорити. Скажи, коли ти зможеш, і я підлаштуюся».
Артем довго був онлайн.
Марта бачила, як біля його імені з’являвся напис, що він друкує, потім зникав, знову з’являвся і знову пропадав.
Зрештою прийшло:
«Я поки не знаю. Давай трохи пізніше».
Це «пізніше» розтягнулося на весь день. А ввечері він знову не відповів. Марта сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руці, й дивилася на його ім’я на екрані. Ще кілька тижнів тому їй навіть важко було уявити, що людина, яка могла годинами сидіти поруч із нею, розповідати якісь безглузді історії, сміятися з її жартів і запам’ятовувати навіть дрібниці, раптом стане настільки недоступною. Вона знову набрала його номер, гудки тривали довше, ніж зазвичай, і потім виклик завершився, Артем скинув. Марта заплющила очі, опустила телефон на коліна й кілька секунд просто сиділа нерухомо.
Через кілька хвилин екран знову засвітився.
«Марто, я зараз справді не можу говорити. Не хочу сказати щось не те».
Вона перечитала повідомлення двічі, а потім написала:
«Ти не можеш говорити чи просто не хочеш говорити саме зі мною? Я не прошу тебе зараз вирішити все життя за один вечір, але мені потрібно хоча б розуміти, що ти відчуваєш і чи збираєшся взагалі залишатися поруч».
Цього разу Артем нічого не відповів.
Наступного дня вони зустрілися в інституті.
Марта побачила його в коридорі ще здалеку. Артем ішов їй назустріч, але щойно помітив її, на кілька секунд зупинився, а потім змінив напрямок і зайшов до іншої аудиторії.
Марта залишилася стояти посеред коридору, вона не пішла за ним. Не стала влаштовувати сцену й не хотіла привертати увагу інших студентів. Просто дивилася на двері, за якими він зник, і намагалася зрозуміти, як людина, яка ще зовсім недавно сама шукала її компанії, тепер могла так легко уникнути навіть зустрічі поглядами.
Після занять вона знову зателефонувала.
Артем не взяв слухавку. Третій дзвінок він навіть не скинув.
Вона написала:
«Артеме, я не хочу сваритися з тобою і не хочу змушувати тебе робити те, до чого ти не готовий. Мені просто потрібно поговорити з тобою нормально, без повідомлень і мовчання, тому скажи чесно, якщо ти вже вирішив піти, щоб я хоча б не витрачала сили на очікування».
Він прочитав.
І знову промовчав.
Наступні дні стали схожими один на один.
Вона телефонувала — він не відповідав.
Писала — він міг прочитати через кілька годин або залишити повідомлення без реакції до наступного дня.
Іноді надсилав щось на кшталт «Я зараз не можу говорити», «Мені треба розібратися в собі» або «Давай повернемося до цієї розмови пізніше», але Марта вже розуміла, що це не відповіді, а лише відстрочки, які дозволяли йому не сказати головного.
Одного вечора вона знову набрала його номер.
Цього разу Артем узяв слухавку.
— Нарешті я тебе почула, — сказала Марта, намагаючись говорити спокійно. — Я не хочу починати сварку, не хочу дорікати тобі за те, що ти боїшся, але скажи мені чесно, що ти вирішив, тому що останні кілька тижнів я живу між твоїм «пізніше» і твоїм мовчанням і вже не розумію, на що мені чекати.
На іншому кінці кілька секунд було тихо.
— Я сам не знав, як тобі це сказати, — нарешті відповів Артем. — Я думав, що якщо візьму паузу, то зможу нормально все обдумати, але чим більше часу минає, тим сильніше я розумію, що не готовий до того життя, яке тепер перед нами. Я боюся відповідальності, боюся, що не впораюся, і, якщо бути зовсім чесним, я навіть не знаю, чи готовий продовжувати наші стосунки після цієї новини.
Марта стиснула телефон сильніше.
— Ти зараз говориш про дитину чи про мене? Я хочу почути відповідь саме на це питання, тому що для мене це дві різні речі. Дитина вже є, а наші стосунки — це те, що ми могли б вирішити разом, якби ти хоча б дозволив мені бути поруч із тобою в цій розмові.
Артем довго мовчав.
— Я не готовий продовжувати наші стосунки, Марто.
Вона опустила погляд.
Їй було боляче почути це, але ще болючіше було усвідомлювати, що вона вже кілька днів знала відповідь, просто не хотіла її визнавати.
— Я зрозуміла, — тихо сказала вона.
— Я не хотів, щоб усе так вийшло. Я справді думав, що ми зможемо просто спокійно поговорити й знайти якийсь вихід, але...
— Але ти почав зникати, — перебила його Марта. — Перестав брати слухавку, почав уникати мене в інституті, відповідав через кілька годин або взагалі нічого не писав. Ти навіть не залишив мені можливості зрозуміти, що з тобою відбувається, бо просто відсунув мене подалі.
— Я не знав, як інакше.
— Знав. Просто не хотів.
Після цих слів Артем замовк.
Марта витерла сльозу, яка скотилася по щоці.
— Я не вимагала від тебе весілля, Артеме. Не вимагала, щоб ти одразу став ідеальним батьком і знав відповіді на всі питання. Я хотіла почути від тебе щось просте — що ти не зникнеш. Але ти навіть цього сказати не зміг.
— Я можу допомагати, якщо тобі буде потрібно...
Марта гірко усміхнулася.
— Якщо мені буде потрібно? Ти зараз говориш так, ніби це якась чужа ситуація, до якої ти можеш долучитися за бажанням. Я не хочу від тебе випадкової допомоги раз на місяць тільки тому, що тобі стане незручно через власну совість.
— Марто, я не знаю, що ще можу сказати.
— Тоді не кажи нічого.
Вона зробила паузу, а потім додала:
— Просто запам’ятай цей момент. Бо одного дня ти можеш зрозуміти, що я не просила від тебе неможливого. Я просила тебе не тікати.
Артем нічого не відповів.
— Бувай, — сказала Марта й сама завершила дзвінок.
Телефон залишився в її руці ще кілька секунд, а потім вона поклала його на ліжко й просто сиділа в тиші.
Їй було боляче не лише через те, що Артем пішов.
Найбільше боліло усвідомлення того, що ця історія повторилася майже до найменших деталей.
Колись вона бачила, як Елізабет залишилася сама після розмови з Артемом, а потім у її житті з’явився Данило, який, попри власні помилки, не дозволив їй залишитися наодинці з усім, що на неї навалилося.
Тепер Марта опинилася майже на тому самому місці.
Тільки поруч не було Данила.
Не було людини, яка приїхала б до неї, коли вона боялася йти сама до лікаря. Не було того, хто забрав би її після важкого дня, посадив у машину, купив їжу й просто залишився поруч, навіть коли не знав, що сказати. Не було когось, хто взяв би частину її страху на себе хоча б тому, що не хотів залишати її саму.
Був тільки Артем, який колись так боявся повторити свою помилку з Елізабет, а тепер зробив майже те саме вдруге.
Тільки тепер він уже не міг сказати, що не знає, чим закінчується втеча.
Наступного ранку Марта прокинулася ще до будильника. Телефон лежав поруч, і на екрані не було жодного нового повідомлення.
Вона і не чекала. Марта зібралася на заняття, довго стояла перед дзеркалом, намагаючись приховати втому, а потім вийшла з дому.
Студенти поспішали коридорами, хтось обговорював контрольну, хтось сміявся біля автомата з кавою, викладачі заходили до аудиторій із папками в руках, а за вікнами вже починалася звичайна осіння погода.
Ніхто не знав, що для Марти цей ранок був зовсім не звичайним.
Вона зайшла до аудиторії, сіла на своє місце й поклала телефон екраном донизу.
Цього разу вона не збиралася телефонувати Артему. Якщо він вирішив піти, вона не могла змусити його залишитися. Їй доведеться самій пройти через те, що чекало попереду, самій розповісти про вагітність тим, кому вона наважиться довіритися, самій вирішувати питання навчання, лікарів і майбутнього, хоча ще зовсім недавно вона думала, що все це вони проходитимуть удвох.
Марта подивилася у вікно й на мить заплющила очі. Вона не знала, як упорається.
Але знала одне: чекати Артема більше не буде.
Історія справді повторилася. Тільки цього разу дівчина, яку залишили посеред страху й невизначеності, не мала поруч людини, здатної підхопити її тоді, коли земля зникала з-під ніг. Їй доведеться підніматися самій.