Глава 16

Після того минуло ще три місяці..

І того вечора вони не поспішали розходитися.
Після занять Елізабет та Артем ще довго сиділи в невеликому кафе неподалік інституту. На столі давно охолола кава, а розмова вже давно перестала стосуватися навчання. Вони говорили про все підряд: про дитячі мрії, невдалі плани, людей, яких давно не бачили, і навіть про те, яким могло б бути їхнє життя через кілька років.
— А ти багато в чому помилявся?
— Достатньо. Особливо щодо людей.
— І щодо мене?
Артем на секунду замовк.
— Щодо тебе я, здається, помилився тільки в одному.
— У чому?
— Думав, що мені вистачить просто бути твоїм другом.
Елізабет нічого не відповіла.
Цього разу між ними не було звичних жартів, які дозволяли легко змінити тему. Вона лише поклала руку на стіл поруч із його рукою.
Артем подивився на її пальці, потім на неї.
— Ти впевнена?
— У чому?
— Що хочеш залишитися сьогодні?
Елізабет кілька секунд мовчала, а потім кивнула.
— Так.
Вони ще трохи поговорили, а потім пішли до квартири Артема. Ніхто з них не будував планів і не говорив про майбутнє. У той вечір їм просто хотілося залишитися поруч. І вони разом провели цю ніч. Ранок настав надто швидко.
Елізабет прокинулася першою. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, що відчуває.
Артем прокинувся трохи пізніше.
— Доброго ранку, — пробурмотів він сонним голосом.
— Доброго.
Він сів на ліжку й провів рукою по волоссю.
Елізабет засміялася.
Здавалося, усе було нормально. Та обоє розуміли: після цієї ночі їхні стосунки вже не залишаться такими, як раніше. Наступні тижні минули швидко.
В інституті вони все ще проводили багато часу разом, але тепер між ними була особлива близькість, про яку вони майже не говорили. Артем іноді зустрічав її після занять, вони разом ходили додому, переписувалися вечорами.
Елізабет поступово звикала до думки, що поруч із нею є людина, якій вона справді довіряє.
Саме тому перші зміни у своєму самопочутті вона спочатку пояснювала втомою, в потім — стресом.
А одного ранку, прокинувшись із дивним відчуттям тривоги, вона зрозуміла, що більше не може переконувати себе, ніби нічого не відбувається. Того ж дня після занять вона зайшла до аптеки, вона купила тест на вагітність, тест лежав у її сумці всю дорогу додому. Елізабет кілька хвилин просто сиділа на краю ванни, не наважуючись відкрити результат. Коли нарешті подивилася, у голові стало порожньо, на ньому було дві смужки.
Вона повільно опустила руку.
— Ні...
Слово прозвучало майже пошепки.
Елізабет сіла на підлогу й притиснула долоні до обличчя, і вона не знала, що робити.
Не знала, як сказати Артему. Але була впевнена в одному — він має дізнатися.
Наступного дня вона чекала його після занять. Артем вийшов із корпусу, побачив її біля сходів і одразу зрозумів, що щось не так.
— Елізабет? Що сталося?
Вона вдихнула.
— Нам треба поговорити.
— Добре. Давай відійдемо кудись.
Вони сіли на лавку в тихому дворі неподалік інституту.
Елізабет довго не могла почати.
— Артеме, я вагітна.
Він завмер.
Спочатку навіть не зрозумів, що саме почув.
— Що?
— Я зробила тест. Потім ще один. Результат той самий.
Артем відвів погляд.
— Ти впевнена?
— Так.
— Але...
Він замовк.
Елізабет чекала.
Вона хотіла почути від нього хоча б щось. Що він поруч. Що вони розберуться. Що він не втече.
Натомість Артем тихо сказав:
— А якщо це не моя дитина?
Елізабет повільно підняла голову.
— Що ти зараз сказав?
— Я просто питаю.
— Ти прекрасно знаєш відповідь.
— Елізабет, у тебе був Данило. Я не знаю всього, що між вами відбувалося.
— Ми були разом до того, як я почала зустрічатися з тобою. Ти це знав.
— Знав.
— Тоді навіщо ти це говориш?
Артем не відповів.
У ньому боролися страх, розгубленість і усвідомлення того, що відтепер його життя може змінитися назавжди.
Але замість того, щоб залишитися поруч, він зробив найгірше з можливого.
— Я не можу просто повірити, що це моя дитина.
Елізабет дивилася на нього кілька секунд.
— Я прийшла до тебе не для того, щоб доводити тобі щось.
— Я розумію.
— Ні, не розумієш.
Вона підвелася.
— Я думала, що після всього, що зі мною сталося, хоча б тобі можу довіряти.
Артем теж встав.
— Елізабет...
— Не треба.
— Я просто не знаю, що робити.
— А я, думаєш, знаю? Я ще не готовий ставати батьком так рано!
Вона витерла сльозу й відступила на крок.
— Різниця між нами в тому, що я все одно прийшла до тебе. А ти вже шукаєш причину, чому це не твоя проблема.
Артем мовчав.
І саме це мовчання остаточно зламало в ній щось важливе.
— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді я впораюся сама. І вона пішла, не озираючись, в Артем залишився на лавці, і він міг наздогнати її, міг сказати, що злякався, міг попросити дати йому час для роздумів... Але не зробив нічого.
І цього разу Елізабет справді залишилася сама.

І нарешті Елізабет задумалась що все десь зникло... Ті вірші які їй раніше писав Артем, у зізнанні у коханні, ті слова, і ті поцілунки... Це все нічого для нього не означало... І тепер вона залишилась наодинці із своїми проблемами. Їй було 19, і думки про аборт навіть і бути не могло. Тому що вона не хотіла знищувати те, що люди можливо роками вимолюють, і вона вирішила що підніметься сама із дитиною, чого б це їй не вартувало.. Вирішила що закінчить цей рік тут в Україні, в потім повернеться додому, в Америку.. І вже там народжуватисе дитину. Адже до кінця року залишалось вже не так й багато, всього чотири місяці.. 

Наступні дні Елізабет майже не виходила на зв’язок.
Телефон постійно лежав поруч, але вона не хотіла його брати до рук. Від Артема не було жодного дзвінка. Кілька разів він писав, але повідомлення були короткими й невпевненими, ніби він сам не знав, що має сказати.
«Можемо поговорити?»
Через кілька годин:
«Я досі не знаю, як правильно на це реагувати».
Вона прочитала й відклала телефон.
Саме ця фраза боліла найбільше.
Він не написав: «Як ти?»
Не запитав, чи вона їла, чи була в лікаря, чи їй потрібна допомога.
Його найбільше хвилювало те, як реагувати йому.
Елізабет записалася на прийом до лікаря сама. Вийшла з кабінету з папкою документів і відчула дивну порожнечу. Усе стало реальнішим, ніж кілька днів тому.Тепер це була не просто новина, адже це була її дитина.Вона сиділа на лавці біля клініки, коли телефон знову завібрував.
Цього разу повідомлення було від Данила.
«Я бачив тебе біля клініки. У тебе все добре?»
Елізабет довго дивилася на екран.
Вона не хотіла відповідати.
Та через кілька хвилин написала:
«Не дуже».
Відповідь прийшла майже одразу.
«Я можу під’їхати?»
Вона хотіла відмовити.
Але замість цього написала адресу.
Данило приїхав приблизно через двадцять хвилин. Він вийшов із машини без звичного самовдоволеного вигляду, не почав жартувати й навіть не запитав, чому вона йому дозволила приїхати.
Просто підійшов.
— Що сталося?
Елізабет опустила очі.
— Я вагітна.
Данило завмер.
Вона вже майже чекала наступного запитання.
«Від кого?»
Але він нічого такого не сказав.
— Ти сама?
— Так.
— А Артем?
Вона мовчала.
Цього вистачило.
Данило стиснув щелепу.
— Він знає?
— Знає.
— І?
Елізабет ковтнула клубок у горлі.
— Він сказав, що не впевнений, що це його дитина.
Данило кілька секунд мовчав.
— Він серйозно?
— На жаль.
— І після цього просто залишив тебе?
— Практично.
Данило сів поруч.
— Я не буду зараз говорити тобі, що ти зробила неправильний вибір, коли була зі мною. Я й сам зробив достатньо такого, за що мені соромно.
Елізабет здивовано глянула на нього.
— Ти змінився?
— Не знаю. Можливо, просто вперше зрозумів, що деякі речі вже не можна виправити словами.
Вона нічого не відповіла.
Данило дістав телефон.
— Ти щось їла?
— Ні.
— Тоді поїдемо.
— Данило...
— Просто поїдемо. Не треба зараз вирішувати все життя за один вечір.
Вперше за довгий час Елізабет відчула, що хтось не вимагає від неї відповіді, вона сіла в машину, він відвіз її у кафе, і за обідом запропонував їй пробачити йому його зраду, обіцяв змінитися...
Після цього Данило почав з’являтися поруч дедалі частіше. Не нав’язливо.
Просто телефонував, щоб запитати, чи вона була на прийомі, привозив їжу, допомагав із документами, одного разу навіть залишив біля її дверей пакет із продуктами, коли вона сказала, що не хоче нікого бачити.
Елізабет спочатку не розуміла, навіщо він це робить.
— Ти ж не зобов’язаний, — сказала вона одного вечора.
Данило поставив чашку на стіл.
— Знаю.
— Тоді чому?
Він помовчав.
— Бо колись, коли тобі було погано через мене, я думав тільки про себе. Тепер у тебе інша ситуація, і я не хочу вдруге бути людиною, яка проходить повз.
— Навіть якщо ця дитина не твоя?
Данило подивився на неї прямо.
— Дитина тут взагалі ні до чого. Вона не винна в тому, що хтось з дорослих поводився як дурень, в Елізабет не знайшла, що відповісти.
Того вечора він уперше залишився з нею надовше.Вони говорили про майбутнє, про страхи, про те, що буде після закінчення семестру.
І Данило вперше за весь час не намагався її вразити, і він просто слухав. Артем тим часом сидів у своїй кімнаті перед телефоном.
Він відкривав чат із Елізабет, писав повідомлення й стирав.
«Пробач».
Стер.
«Я злякався».
Стер.
«Давай поговоримо».
І це теж.
Йому здавалося, що будь-які слова тепер звучатимуть жалюгідно.
Він хотів побачити її.
Але щоразу, коли збирався написати, згадував її обличчя в той день.
«Я думала, що хоча б тобі можу довіряти».
Артем закрив очі.
Тепер він починав розуміти, що саме зруйнував.
Але поки він вагався, Елізабет уже вчилася жити без нього. І поруч із нею поступово опинявся чоловік, від якого вона найменше очікувала підтримки.