Глава 15

Вранці Артем прийшов до інституту раніше, ніж зазвичай.
У рюкзаку лежав аркуш, акуратно складений навпіл. Він кілька разів за ранок ловив себе на думці, що може віддати його після занять, потім завтра, а краще взагалі дочекатися слушного моменту.
Але щойно побачив Елізабет у коридорі, зрозумів, що слушного моменту, мабуть, не буде.
Вона помітила його першою й одразу простягнула стаканчик кави.
— Тримай!
— Дуже дякую!
— Будь ласка! Хотіла зробити тобі щось приємне!
— Приємно це знати.
Вони рушили до аудиторії разом. Артем кілька разів торкався рукою ременя рюкзака, перевіряючи, чи блокнот на місці.
Елізабет це помітила.
— Ти сьогодні якийсь дивний.
— Я?
— Так, наче щось задумав.
— Нічого я не задумав.
— Артеме, ти вже втретє перевірив рюкзак.
Він видихнув.
— Добре. Ти мене розкусила.
Вони зупинилися біля вікна, поки решта студентів ще заходила до аудиторії.
Артем дістав блокнот, і витягнув із нього листок паперу. Він простягнув їй аркуш.
— Тільки не читай зараз.
— Чому?
— Бо я не витримаю сидіти поруч і дивитися, як ти читаєш.
— Тоді навіщо віддаєш?
— Бо якщо ще раз передумаю, то сховаю його десь до кінця семестру.
Елізабет обережно взяла аркуш.
— Добре, я прочитаю пізніше.
— Домовились.
Вона вже хотіла покласти вірш у сумку, але зупинилася.
— Тут щось про кохання?
Артем трохи помовчав.
— Є кілька рядків. Прочитаєш — дізнаєшся.
— Ти зараз спеціально залишаєш інтригу?
— Можливо й так...
— Ти ебезпечна людина.
—  І тепер я вирішив трохи урізноманітнити репертуар..
Елізабет засміялася й заховала аркуш у сумку.
— Добре. Я прочитаю після занять.
— І?
— І що?
— Нічого. Забудь.
— Ні, тепер уже цікаво, що ти хотів запитати.
Артем похитав головою.
— Коли прочитаєш, сама скажеш як тобі він...
Елізабет кілька секунд дивилася на нього, а потім тихо сказала:
— Добре.
До аудиторії вже почали заходити студенти, тому вони рушили слідом за іншими. Артем сів поруч із нею, намагаючись слухати викладача, хоча думки раз у раз поверталися до папки в її сумці.
Після занять Елізабет не поспішала додому.
Вона знайшла тихий коридор біля бібліотеки, сіла на підвіконня й дістала аркуш, і почала читати.
 «Я не знаю, чи це кохання назавжди,
Та знаю точно, що вже в серці є...
Бо серед сотень різних слів, я присвятив ось ці, тобі. 

Адже це не просте вже зізнання. 

Це свідчить про моє справжнє кохання.

Осінні ранки, і майже зимова прохолода,

Не в змозі змінити в інше русло думку цього роду..

Осіннє листя вкриває дорогу, дощі так і ллються,

Зігрітись по дорозі в інститут не даючи змогу..

Та це мене не хвилює...

Нехай хоч зима вже лютує.

Я всеодно не зміню свою думку

І серце не зазнає смутку..

Екзамени, сесії, в я не в стресі,

Бо ти в мене є, нема місця депресії..

Тебе зустрічаю і в дверях за руку беру,

Цілую тому що люблю..

І це не завадить мені милуватись твоїм хвилястим каштановим волоссям,

Моя любове із присмаком осені..."

Елізабет перечитала останню строфу ще раз.
Саме тоді позаду почувся знайомий голос:
— Тільки не кажи, що ти вже дочитала.
Вона обернулася.
Артем стояв біля дверей, засунувши руки в кишені.
— Уже.
— І...?
Елізабет склала аркуш.
— Мені подобається.
— Просто подобається?
— А ти хотів детальний письмовий звіт?
— Бажано з оцінкою.
— Тоді дев’ять із десяти.
— А де загубився один бал?
— За те, що змусив мене чекати до вечора.
Він сів поруч.
— А якщо серйозно?
Елізабет подивилася на нього.
— Серйозно! Дякую за те, що ти написав його для мене, вау це дійсно просто клас, і цей вірш справді відчувається справжнім.
Артем на мить відвів погляд.
— Я боявся, що буде навпаки.
Вона поклала аркуш собі на коліна.
— Я залишу його собі.
— Не смій нікому показувати останні рядки.
Вона ледь усміхнулася.
— Чому?
— Бо я тоді більше ніколи не напишу тобі вірш.
— Це шантаж?
— Скоріше захист репутації.
— Пізно. Тепер я знаю, що ти романтик.
— Я просто одного разу невдало сів за стіл із ручкою.
— Ага. І випадково написав два вірші.
— Саме так. А можливо і не два, Елізабет, ти все ще не знаєш всіх моїх здібностей!

— Можливо, але мені буде цікаво про них дізнатися!
Елізабет засміялася, а потім обережно склала аркуш і поклала його в сумку.
— Я берегтиму його.
Цього разу Артем більше не жартував.
— Добре.
Вони ще трохи посиділи поруч, розмовляючи вже про зовсім звичайні речі — завтрашні пари, каву, яку вони знову не могли поділити між собою, і те, хто з них першим запізниться.
А в сумці Елізабет лежав аркуш із його почерком.
І тепер це був не просто вірш.
Це була маленька річ, яку він зробив саме для неї.