Тіна затулила обличчя руками, ледь не киплячи від злості:
— Не чіпай мене!
Женя прибрав руку.
— Добре. То скажи, навіщо ти сюди прийшла?
У душі жевріла надія: може, все-таки до нього?
Хоч він і сам розумів, як це малоймовірно.
Тінині довгі вії ледь здригнулися.
— На душі важко. Просто вийшла прогулятися.
Він знав, що вона говорить неправду. Тіна рідко брехала — це відразу було помітно.
Проте випитувати не став. Лише тихо сказав:
— Уже темніє. Не вештайся тут, чуєш? Іди додому.
Вона поквапливо кивнула.
Та Женя все одно хвилювався. Сьогодні він приїхав автомобілем, тож дістав ключі:
— Я тебе відвезу.
— Не треба. Є ж автобус.
— Ходімо вже. Ти додому хочеш чи ні?
Як завжди, жодних заперечень він не приймав.
Біля дому на Тіну чекала несподівана зустріч.
Кирило Сидоренко саме вийшов винести сміття.
Сміттєві баки стояли за межами двору. Звернувши за ріг, він побачив Тіну.
Листопадове небо потемніло, листя шелестіло під вечірнім вітром.
Вона виходила з машини якогось хлопця.
Тіна вже відійшла на кілька кроків, коли той вискочив слідом. Кирило впізнав його: Женя Цілицький. Цього семестру він перевівся до «Зірки» й одразу став там головним. Казали, його вигнали з родини за якусь серйозну провину, а невдовзі після появи в ліцеї він побив учителя.
Кирило навчався окремо і від нього, і від Тіни. Але про Женю знав: ринок нерухомості міста H був вотчиною Цілицьких.
Він помітив, як хлопець підняв руку, наче хотів обійняти Тіну. Та коли вона озирнулася, той прибрав її й удавано безтурботно всміхнувся:
— До завтра.
Кирилові цей вираз був надто знайомий.
Ще в середніх класах багато закоханих у Тіну хлопців потай ішли за нею, щоб подивитися, як вона танцює чи вправляється за фортепіано. Кожен хотів із нею заговорити. Але вона тоді була слухняною, розважливою дівчинкою: хіба що сором’язливо всміхалася, не кажучи зайвого.
Те саме бажання торкнутися й водночас страх дозволити собі це тепер читалося на Жениному обличчі. Кирило миттю багато чого зрозумів.
Викинув сміття.
І лише коли машина поїхала, наблизився:
— Тіно.
Вона на мить задумалася, пригадуючи, хто це. Син пана Сидоренка. Як же його звати?
— Кирило?
Він усміхнувся й кивнув.
Про Женю не згадав. Натомість запитав:
— У грудневому конкурсі піаністів братимеш участь? Мама зараз шукає учасників.
Про сьогоднішній прихід Данила Дорошенка вже знали сусіди. Кирило розумів, як Тіні зараз сутужно. У чотирнадцять вона була щасливою дівчинкою, яка не знала матеріальної скрути. Але відтоді пережила стільки всього. Данило так гидко вимагав борг — їй, певно, було дуже боляче.
Кирило знав, чого вона потребує.
Тіна згадала: його мама викладає музику в ліцеї. Очі засвітилися, і вона без удаваної скромності відгукнулася:
— Так.
Він лагідно всміхнувся:
— Тоді заходь до нас, заповниш заявку.
Тіна боялася потурбувати сусідів. До того ж Сидоренки були гостинні: прийде — неодмінно залишать вечеряти. Тож спершу поїла вдома й лише тоді піднялася до них.
Кирилову маму звали Оксана Сидоренко. Вона викладала музику в чотирьох одинадцятих класах «Зірки».
Це була вродлива, інтелігентна жінка. Двері відчинив Кирило, а Оксана, побачивши гостю, аж засяяла:
— Тіночко, заходь! Сідай, я зараз фруктів принесу.
Кирило всміхнувся:
— Мама відразу вважає всіх своїми. Не зважай.
Тіна похитала головою: усе гаразд. Коли Оксана повернулася, вона ніжно всміхнулася, примруживши очі півмісяцями:
— Дякую, тітко Оксано.
Усмішка була така гарна й мила, що навіть ця доросла жінка задивилася.
Кирило нагадав:
— Мамо, а бланк?
Оксана схаменулася й подала Тіні заявку. Побачивши розмір призу, дівчина завмерла: за перше місце давали дев’яносто тисяч гривень. На той час — просто неймовірні гроші.
— Призи тут великі, але й конкурс непростий, — сказала Оксана. — Скільки років ти вчилася грати?
— Шість.
Жінка нахмурилася:
— Малувато.
Глянула на сина, але відразу всміхнулася:
— Останнім часом вправляєшся?
Тіна похитала головою й чесно відповіла:
— Давно вже не грала.
— Отак не годиться. Є ще місяць, треба як слід позайматися.
Оксана згадала, в якому становищі опинилася родина Шумських. У них, мабуть, і фортепіано немає.
— Я маю ключ від музичного класу в ліцеї. Тіночко, зможеш приходити до «Зірки» після уроків?
Тіна зраділа. Очі заблищали:
— Дякую, пані Оксано.
— Яка ще «пані»? — удавано розсердилася та. — Щойно ж тіткою називала!
Дівчина всміхнулася й погодилася.
Увесь час, поки вони розмовляли, Кирило сидів неподалік на дивані й читав.
Коли розмова скінчилася, підвівся провести Тіну.
Зачинивши за нею двері, зустрів лукавий материн погляд.
— Кирилку, ти ж колись за нею додому ходив. Поки не кликала по тебе, й повертатися не хотів. А тепер вона сама завітала — ти й слова зайвого не сказав.
Він спокійно глянув на маму й усміхнувся:
— Малий був, дурний.
А тоді ще раз попросив:
— Мамо, при Тіні цього не згадуй. Їй буде ніяково.
— Ех, дорослішаєш — і вже не такий милий.
Кирило промовчав. Зібрав фрукти, яких Тіна лише трохи скуштувала, й відніс до своєї кімнати.
Оксана цього не помітила.
Наступного ранку Тіна із серйозним обличчям сказала Борисові:
— Тату, тільки ніяких дослідів з опроміненням. Обіцяєш? Ти ж мені вже обіцяв, назад слова не забирай. Ми з Яном уже виросли. У нас усе потроху налагодиться. Зачекай ще трохи, тату.
Він гірко всміхнувся:
— Добре.
Лише тоді вона теж усміхнулася й поїхала на велосипеді до школи.
Холоднішало з кожним днем. Тіна тепер їздила в рукавичках із зайчиками.