24

Розділ 24. Несанкціонований доступ

​Наступний ранок у Борисполі почався зовсім не з підбадьорливого аромату міцної кави, а з раптового, неприємного усвідомлення того, що кахельна підлога на кухні після вчорашнього погрому все ще залишалася зрадницьки липкою. Андрій, який зазвичай прокидався на світанку з уже повністю сформованим, покроковим планом дій на весь день, сьогодні почувався максимально розбито. Було таке стійке відчуття, ніби всю його налагоджену операційну систему раптово завантажили в аварійному безпечному режимі — половина базових функцій категорично відмовлялася працювати, зате складні фонові процеси (а саме — нав’язливі спогади про те, як щиро й голосно Марі сміялася вчора ввечері, сидячи прямо на підлозі серед розчавлених ягід) займали абсолютно всю доступну оперативну пам'ять.

​Марі ще солодко спала у своїй кімнаті, коли Андрій уже дві години поспіль сидів у кабінеті за відкритим ноутбуком. Але звична робота категорично не йшла. Все розпливалося перед очима, і він раз у раз мимовільно позирав на зачинені двері її кімнати. Великий Лорд, який після вчорашніх полуничних розваг тепер остаточно вважав кабінет Андрія своєю законною додатковою резиденцією, вальяжно розлігся на м'якому килимі біля столу і лише час від часу сонно дриґав задньою лапою, наздоганяючи когось у своїх собачих снах.

​Раптом мобільний телефон Марі, який вона в пориві емоцій забула на журнальному столику у вітальні після вчорашнього «полуничного побоїща», почав гучно й наполегливо дзвонити. Андрій чесно намагався ігнорувати цей роздратований звук, проте вібрація повторювалася знову і знову з короткими інтервалами. Коли він зрештою не витримав, підійшов до столика і взяв до рук гаджет, щоб просто вимкнути звук, на заблокованому екрані яскраво висвітилося нове сповіщення з незнайомого номера. Андрій мимохіть прочитав текст:

​«Маріє, доброго ранку. Ваші документи та чернетки зараз у мене. Ви вчора випадково забули  паперову папку в нашому агенстві. Можемо зустрітися сьогодні рівно о 19:00 у ресторані "Чорний Квадрат"? Якраз у спокійній обстановці обговоримо ваш "нереалістичний" фінал. — Артем.»

​Андрій так і застиг на місці, міцно стискаючи чужий телефон у долоні. Артем? Хто, в біса, такий цей Артем? Черговий амбітний юрист? Чи ще один хитрий «ловець юних талантів», який відчув легку здобич? Його внутрішній брандмауер миттєво згенерував тривожний сигнал найвищого рівня небезпеки. Він занадто добре пам’ятав, як слизький Максим зневажливо називав її «дівчинкою з Борисполя» та «зручним інструментом». Чи не був цей раптовий Артем ще одним небезпечним вірусом, який намагався проникнути в її й без того незахищене життя?

​Коли Марі нарешті з'явилася на порозі кухні — затишна, домашня, кумедно розпатлана після сну і в його власній старій футболці, яка через різницю в зрості була на неї відверто завеликою і виглядала як коротка сукня — він просто мовчки, з кам'яним виразом обличчя простягнув їй телефон екраном уперед.

​— Тобі щойно прийшло повідомлення, — сухо, з притиском промовив він. — Якийсь Артем знайшов твою загублену папку з рукописами і вже планує вечірню програму.

​Марі швидко пробігла очима по рядках тексту, і її обличчя на мить помітно проясніло, а на губах з'явилася полегшена посмішка.

​— О, супер, це ж Артем Павлович! Провідний юридичний консультант агенції. Він учора на зустрічі був неймовірно уважним і прискіпливо вивчав кожну кому в моїх авторських договорах. Мабуть, я справді випадково згубила частину нового рукопису, коли ми з ним сперечалися про права на можливу майбутню екранізацію книжки.

​— Взагалі-то, «Чорний Квадрат» — це досить дорогий і напівтемний ресторан у центрі, Марі, — зауважив Андрій своїм фірмовим, повчальним тоном. — Серйозні юристи зазвичай обговорюють робочі документи в офісних кабінетах у робочий час, а не в ресторанах о сьомій вечора за келихом вина.

​Марі зробила маленький ковток щойно звареної кави і лукаво, з неприхованою іронією поглянула на нього поверх обідка порцелянової чашки.

​— Що, Андрію, невже ти знову проводиш свій черговий несанкціонований аудит мого оточення? Чи це вже схоже на звичайні людські ревнощі? Давай нарешті чітко визначимося з термінологією, як ти це зазвичай любиш робити.

​— Це виключно вимушена турбота про цілісність твоїх інтелектуальних активів, — відрізав він, відводячи погляд убік, хоча сам виразно відчував, як кінчики його вух починають зрадницьки палати від обурення. — Я просто не маю жодного бажання знову посеред нічного міста витягувати тебе з чергової халепи чи чергового судового позову.

​— Ну, якщо ти так сильно хвилюєшся за мою безпеку, тоді просто поїхали сьогодні ввечері зі мною, — раптом абсолютно серйозно запропонувала вона, ставлячи чашку на стіл. — Ти ж у нас «Капітан фортеці», правильно? От і виступиш у ролі мого особистого технічного консультанта. Спокійно посидиш, подивишся на цього Артема своїм фірмовим «рентгенівським» поглядом. І якщо він раптом дійсно почне говорити якісь нісенітниці про «золоту жилу» чи крадіжку прав, ти просто ефектно вийдеш із тіні й врятуєш мене. Знову. Як ти вмієш.

​Андрій першим же імпульсом хотів категорично відмовитися. Хотів сухо сказати, що у нього сьогодні важливий реліз великого проекту, що він дорослий чоловік і не збирається грати в безглузді шпигунські ігри в ресторанах. Проте його багата уява вже в усіх фарбах малювала йому цього Артема — успішного, підтягнутого, впевненого в собі красеня з ідеальною білосніжною посмішкою та манірними, солодкими розмовами про високу літературу.

​— Добре, — нарешті буркнув він, різко повертаючись до свого монітора й починаючи швидко стукати по клавішах. — Я поїду. Але виключно заради безпеки твого рукопису і нічого більше.

Марі ж на це нічого не відповіла, лише злегка усміхнулася кутиком губ.

​Рівно о 19:00 Андрій уже сидів у самому кутку напівтемного, затишного залу ресторану «Чорний Квадрат». На ньому була проста, добре випрасувана чорна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, він замовив собі лише склянку мінеральної води з льодом і з боку виглядав як суворий бізнесмен, який зосереджено чекає на запізнілого ділового партнера.