23

Розділ 23. Код, що не піддається

​Ніч після раптового «полуничного перемир’я» пройшла в будинку під знаком дивного, майже неприродного затишшя. Андрій дуже довго не міг заснути, годинами нерухомо вдивляючись у густу темряву стелі своєї спальні. В його голові, наче зациклений програмний алгоритм, безперервно крутився прочитаний текст Марі про нещасного птаха та суворого, замурованого у своїй фортеці Капітана. Найгіршим і найдошкульнішим у всій цій ситуації було те, що його хвалений прагматичний розум не міг знайти в цій вигаданій історії жодної логічної помилки чи художньої натяжки. Він дійсно, крок за кроком, місяць за місяцем наполегливо намагався навчити її «марширувати» за своїми власними, штучно створеними правилами, абсолютно ігноруючи той очевидний факт, що її творчий хаос був зовсім не прикрим багом системи, а унікальною, фундаментальною особливістю самої архітектури її особистості.

​Зранку, ледь піднявшись після ночі роздумів, він із подивом виявив, що Марі знову кудись зібралася й стояла в передпокої. Вона зосереджено взувала свої старі зручні кеди, і весь її вигляд демонстрував максимальну напругу. Жодних легких романтичних сарафанів чи яскравих шпильок сьогодні — на ній були лише прості темні джинси та звичайна біла футболка без жодних написів.

​— Кудись знову їдеш із самого ранку? — запитав Андрій, спираючись на одвірок і намагаючись, щоб його голос звучав максимально буденно, а не як черговий суворий допит на пропускному пункті.

​— До юриста, в центр, — коротко, без зайвих емоцій кинула вона, навіть не піднімаючи голови від шнурків. — Хочу офіційно й остаточно зафіксувати авторське право на всі свої останні рукописи та чернетки. Максим дуже наочно навчив мене, що сліпа довіра — це, звісно, добре, але вчасно отриманий сертифікат безпеки — значно краще. Це ж твої власні слова, здається? Я просто цитую першоджерело.

​Андрій відчув миттєвий, гострий укол совісті десь глибоко під ребрами. Вона била його ж власною, колись викуваною зброєю, і протиставити цьому не було чого.

​— Тобе, можливо, підвезти до станції чи в місто? — запропонував він, роблячи крок уперед. — Я сьогодні абсолютно вільний від зідзвонів майже до самого обіду.

​— Ні, дякую, не варто турбуватися. Я спокійно поїду громадським транспортом. Мені зараз дуже треба побути наодинці й спокійно подумати, а в салоні твоєї машини завжди занадто ідеально.

​Вона рішуче закинула на плече рюкзак і вийшла за двері. Дім знову занурився в ту саму глибоку тишу, яка тепер чомусь здавалася Андрію вже не звично - ідеальною чи комфортною, а якоюсь... недобудованою, наче закинутий посеред поля будівельний майданчик.

​Марі повернулася з міста лише під самий вечір, коли сонце вже почало сідати за верхівки бориспільських дерев. Коли Андрій почув характерний шурхіт шин біля воріт, то за звичкою напружився, готуючись до чергового візиту когось із минулого, але це виявилося звичайне міське таксі. Марі вийшла з заднього сидіння, міцно притискаючи до грудей декілька великих, розпухлих паперових папок. Як тільки вона відкрила фіртку, її радісно зустрів Лорд підстрибуючи та виляючи хвостом.

​— Андрію, нам із тобою прямо зараз треба дуже серйозно поговорити, — впевнено сказала вона, без жодного стуку заходячи до його робочого кабінету. — Тільки давай домовимося одразу: цього разу наша розмова відбудеться без твого постійно ввімкненого ноутбука й відкритих графіків.

​Вона з розмаху розклала свої принесені папки прямо на його ідеально чистому, полірованому столі, абсолютно безцеремонно відсунувши вбік його дорогу бездротову мишку та підставку для кави.

​— Я сьогодні після юриста була на зустрічі в одному великому літературному агентстві. Вони дійсно дуже сильно зацікавилися моїм новим проектом, вони бачать у ньому великий потенціал, але... але вони ставлять мені одну жорстку умову: вони хочуть, щоб я повністю, кардинально переписала весь фінал історії. Сценарні редактори кажуть, що мій «Капітан фортеці» у фіналі має або трагічно померти, або повністю змінити свою професію та життєві орієнтири. Бо інакше, в такому вигляді, як зараз, уся ця історія виглядає абсолютно нереалістично для читача.

​Андрій повільно підняв одну брову, уважно вивчаючи її розпашіле обличчя.

​— І що ж саме ти їм на це відповіла? Що ти сама вирішила?

​— А я поняття не маю, що він взагалі збирається робити в моєму фіналі! — раптом голосно вигукнула вона, остаточно втрачаючи всю свою денну стриманість і маску байдужості. — Андрію, я фізично не можу написати цей бісовий фінал, тому що мій реальний, живий прототип прямо перед моїми очима продовжує щодня поводитися як... як ідеально відлагоджений, заскорублий і бездушний  робот!

​Андрій повільно, тримаючи руки в кишенях, встав зі свого крісла. Він бачив, як вона буквально тремтить усім тілом від надміру накопичених за день емоцій. Це була та сама Марі, яка колись упевнено вдерлася в його розмірене життя зі своїм божевільним борщем з лавандою, але тепер вона виглядала набагато дорослішою, сильнішою. Вона більше не просила його поблажливого схвалення чи оцінки — вона прямо зараз вимагала від нього справжньої, живої і непідробної взаємності.

​— Знаєш, Марі... — тихо почав він, робрячи один впевнений, широкий крок у її бік. — Будь-які, навіть найідеальніші скрипти в цьому світі теж іноді видають такі специфічні помилки, які просто неможливо виправити жодними патчами чи перезавантаженнями. В програмуванні вони називаються «невизначена поведінка». І ось саме зараз, поруч із тобою, я вперше в житті чітко відчуваю, що вся моя налагоджена система остаточно йде в повний рознос.

​Він підійшов до неї зовсім близько, майже впритул. Марі навіть не поворухнулася і не зробила жодного кроку назад. Між ними залишалося лише кілька сантиметрів густого, наелектризованого повітря, вщент просякнутого свіжим запахом принесеного з вулиці дощу та сухої паперової папки.

​— То змініть уже нарешті цю свою кляту професію, Капітане, — ледь чутно, але палко прошепотіла вона, дивлячись своїми величезними очима прямо в його зіниці. — Змініть її хоча б на один-єдиний вечір.