17

Розділ 17. Чізбургер і Лорд

​Андрій мчав нічними вулицями Борисполя, орієнтуючись більше на інтуїцію, ніж на логіку. Він перевірив вокзал, об'їхав кілька автобусних зупинок і вже починав панікувати, коли помітив знайомий силует недалеко попереду, в яскравому неоновому світлі вивіски цілодобового МакДрайву.

​Вона сиділа на мокрій дерев'яній лавці в невеликому прилеглому сквері. Весняний дощ, який знову пустився із новою силою, вилив на неї, здається, тонну води, але Марі, здавалося, цього взагалі не помічала. Дівчина була абсолютно мокра, її кучері безладно прилипли до обличчя, а сама вона міцно, всім тілом притискала до себе величезного, брудного золотистого ретривера. Поруч не було жодного натяку на транспорт — лише її велика фіолетова валіза самотньо й приречено стояла в калюжі, вбираючи воду нижнім текстильним краєм.

​— Марі! — Андрій різко загальмував, вискочив із машини й підбіг до неї, важко дихаючи. Його вітрівка миттєво почала покриватися краплями, але йому було байдуже. — Ти взагалі з глузду з'їхала? Що ти тут робиш у таку зливу? Де твої інші речі? Де хоч якийсь здоровий глузд, Марі? Що ти собі думаєш?!

​— Маршрутки в таку пору вже давно не ходять, Андрію, — ледь чутно прошепотіла вона.

​Вона повільно підняла на нього свої великі, неймовірно втомлені й винуваті очі, в яких блищали не то сльози, не то дощові краплі.

​— А здоровий глузд... Ну, мені здалося, що він остаточно зібрав речі й поїхав у готель разом із тобою. Познайомся, будь ласка, це Лорд. Його викинули з машини прямо на моїх очах якихось пів години тому. Просто відкрили двері на світлофорі, виштовхнули й дали по газах. Ми тепер із ним разом... сидимо тут і шукаємо новий розділ для нашої історії.

​Андрій опустив погляд на собаку. Пес був величезним, наскрізь мокрим, важко дихав і був буквально з ніг до голови вкритий колючими реп’яхами. Потім він знову подивився на змерзлу, тремтячу Марі й у цей момент чітко зрозумів: хоч би скільки хаосу вона приносила, він фізично не здатний залишити її тут, на цій холодній лавці.

​Андрій мовчки підійшов ближче, допоміг їй підвестися, підхопив важку мокру валізу й упевненим жестом повів усю цю дивну компанію до свого чистого, пахнучого шкірою кросовера. Лорд, відчувши тепло й безпеку, слухняно поплентався слідом, шльопаючи брудними лапами по асфальту.

​Коли вони заїхали на вузьку заасфальтовану лінію МакДрайву — оскільки Марі відверто цокотіла зубами від холоду й голоду, а Лорд дивився на яскраво освітлене віконце видачі замовлень як на прямий портал у собачий рай, — атмосфера всередині машини трохи розрядилася. І тут Марі, відчувши звичне середовище, раптом знову звично «ввімкнулася». В її очах спалахнув колишній знайомий вогник.

​— Ой! — раптом вигукнула вона, стрімко висовуючись у відчинене вікно машини прямо назустріч здивованому касиру. — Доброї ночі! А підкажіть, можна нам замовити якийсь великий «Хеппі Міл» спеціально для Лорда? Але такий, знаєте, щоб іграшка всередині обов'язково була схожа на середньовічного лицаря в обладунках! І ще, будь ласка, додайте в моє велике лате дві дрібки солі. Мені терміново треба відновити порушений енергетичний баланс після мого раптового вигнання з королівства!

​Молодий касир за віконцем розгублено кліпав очима, переводячи погляд із замовлення на величезну, замурзану, але неймовірно задоволену морду ретривера, яка стирчала з заднього пасажирського вікна, а голова Марі висунулась спереду придавивши до сидіння приголомшеного Андрія.

​Андрій відчув, як його пальці на шкіряному кермі стиснулися самі собою до білизни в суглобах. Навіть у такій ситуації вона залишалася собою. Марі краєм ока миттєво помітила цей рух. Вона побачила, як він приречено заплющив очі й глибоко вдихнув носом повітря, явно намагаючись з усіх сил стриматися, щоб знову не вибухнути гнівом прямо тут, перед працівником фастфуду.

​У її голові в один момент прокрутилися події останніх днів і слова з власної прощальної записки: «Я зрозуміла, що була для тебе не музою, а стихійним лихом». Вона зрозуміла, що знову робить те саме — руйнує його спокій своїми дивацтвами.

​Марі миттєво замовкла, осікшись на пів слові. Вона повільно й тихо сховалася назад у глибину салону, й акуратно склала долоні на своїх колінах, ставши маленькою та непомітною.

​— Вибачте, — дуже тихо, майже пошепки сказала вона касиру, опустивши голову. — Не треба всього цього. Просто... три звичайні подвійні чізбургери. І одне велике звичайне лате. Будь ласка. Без солі. Без іграшок. Без магії.

​Андрій щиро здивувався. Він повільно повернув голову й подивився на неї. Ця раптова, абсолютно невластива їй покірність і згаслий погляд вразили його сильніше за будь-який її перформанс. Всередині щось болісно стиснулося, і він відчув дивний, гострий укол жалю десь глибоко під серцем. Йому раптом стало по-справжньому, до щему в душі шкода цього нещасного «солоного лате», яке вона так хотіла.

​— Дякую, все правильно, — твердо кивнув Андрій хлопцеві у віконці, забравши паперові пакунки, від яких пахло гарячою їжею, і плавно рушив із місця.

​Коли вони нарешті дісталися будинку й переступили поріг, Андрій, не гаючи ні хвилини на розмови, рішуче повів брудного Лорда прямо у ванну кімнату. Сліпучо білий кахель, зустрів їх холодною чистотою, що нагадувала операційну. Марі тихо стояла поруч біля дверей, слухняно тримаючи в руках великий махровий рушник. Вона мовчки, майже без дихання спостерігала за тим, як Андрій, закатавши рукава сорочки, власноруч, дуже акуратно намилює великого пса його улюбленим дорогим шампунем із вишуканим ароматом сандалового дерева.

​Проте варто було Андрію закінчити процедуру й закрутити кран із водою, як Лорд вирішив, що настав ідеальний момент для фінального аккорду цього вечора. Відчувши волю, чистий пес одним потужним ривком вистрибнув із глибокої ванни на підлогу і щосили, з усім собачим ентузіазмом обтрусився.

​Величезна, щільна хмара з дрібних крапель води, залишків піни, піску та специфічного запаху мокрого собаки миттєво накрила абсолютно весь простір навколо. Вона заляпала кришталево чисте дзеркало, дорогі глянцеві полички, стіни, чистий одяг Марі та, звісно ж, самого Андрія.