15

Розділ 15. Дзеркало чаклунки

​Марі дивилася на ідеально рівні лінії полиць, які Андрій так старанно відмірював коли вішав, і бачила в них не «нудьгу», а його спробу втримати цей світ від розпаду. Спробу, яку вона рознесла вщент своїм «Зоряним пилом».

​— Малюку, ми все зіпсували, — прошепотіла вона фікусу, який тепер виглядав самотньо без свого поліетиленового пакета.

​Вона згадала вираз обличчя Андрія, коли він виходив із валізою. Це не злість. Це було вигорання. Те саме відчуття, яке вона вже бачила колись раніше...

​В її пам'яті раптом виплив образ Вадима — її колишнього нареченого. Тоді вона теж думала, що він «занадто серйозний». Вона згадала той вечір, коли вона вирішила влаштувати сюрприз на його офіційному банкеті на честь призначення на посаду. Вона прийшла в костюмі лісової німфи з живими метеликами в коробці, які розлетілися по всій залі й почали падати в тарілки з омарами. Вадим тоді не кричав. Він просто подивився на неї так само, як Андрій — з тихим, смертельним сумом.

​Через тиждень вони розійшлися. Вадим їй зрадив з дівчиною,яку Марі запросила до себе на день народження,адже дуже хотілося подружитися. Якось Вадим їй сказав: 

​«Марі, ти — свято, але я не можу жити на карнавалі вічно. Мені потрібен дім, а не декорація до твого наступного розділу», але на той момент Марі не надала значення його словами, вона навіть не замислилася над їх значенням.

​— Невже я знову це зробила? — Марі закрила обличчя руками.

​Вона зрозуміла жахливу істину: вона настільки загралася в роль «своєї» авторки, що перестала помічати кордони реальних людей. Вона сприймала Андрія як персонажа — Ерхарда Похмурого, якого треба «розтормошити», «оживити», «додати йому пристрасті». Але Андрій не був персонажем. Він був живою людиною, якій було страшно втратити роботу, якій було важливо, що про нього думають колеги, і яка просто хотіла чистої білої футболки без плям від блискіток.Вона встала і почала повільно ходити по кімнатах, і побачила сліди свого перебування всюди:​рожевий спонж у контейнері «Біологічна загроза» — тепер він не здавався їй смішним, він здавався символом її егоїзму.Обгоріла карта в каструлі — це була її історія, яку вона буквально змусила його ковтати.Порожнє місце біля розетки, де колись стояла колонка, що знищила його репутацію.

​— Я не чаклунка, — гірко всміхнулася вона своєму відображенню в скрипучому дзеркалі. — Я просто людина, яка не вміє вчасно зупинитися.

​Вона згадала, як Андрій шукав її вночі в капцях по всьому Борисполю. Він робив це не тому, що він — «капітан гвардії», а тому, що він — добра людина, яка переживала за її безпеку. А вона у відповідь змусила його вдягнути рогатий шолом перед британськими банкірами.

​Марі дістала телефон. Вона хотіла написати йому «Вибач», але зрозуміла, що це слово вже нічого не змінить. Воно потоне в лавині її попередніх «ой, вибач».

Марі підійшла до вікна і подивилася на нічне місто. Десь там, у чистому готельному номері, Андрій нарешті дихав спокійно. Без неї. І від цієї думки серце Марі забилось сильніше, ніж коли вона була покинута коханим.

​— Вадим пішов, бо я не поважала його світ. Якщо Андрій не повернеться — це буде справедливо.

​Вона взяла свій записник і відкрила чистий аркуш. Але цього разу вона не стала писати про ельфів. Вона почала писати лист... справжній лист. Без метафор. Без драми. Лист людині, яку вона ледь не знищила своєю «магією».Вона згадала той день, коли її «карнавал» закінчився остаточно. Вадим пішов не просто в нікуди. Він пішов до Наталі — їхньої спільної знайомої, яка була втіленням усього того, чим Марі не була: спокійної, передбачуваної, з ідеально відпрасованими комірцями та логічним мисленням.

​Марі тоді випадково побачила їх разом у кав’ярні. Вадим дивився на Наталю з таким полегшенням, ніби нарешті зняв важкий обладунок після столітньої війни. Він не просто вибрав іншу жінку — він вибрав «тишу», якої Марі ніколи не могла йому дати.

​— «Ти занадто виснажлива, Марі», — знову пролунав у голові його голос. — «З тобою кожен день — це штурм фортеці. Я просто хочу спокійно пити каву, не боячись, що в ній плаватимуть пелюстки троянд або ідеї для твого нового розділу».

​Тоді вона звинуватила його в зраді, у слабкості, у тому, що він не оцінив її яскравості. Але зараз, дивлячись на порожню вітальню Андрія, вона раптом зрозуміла: Андрій теж був на межі. Він теж був за крок від того, щоб знайти собі когось «нормального», хто не підпалює йому трекпади й не ганьбить перед лондонцями.

​— Я знову роблю те саме, — прошепотіла вона, витираючи сльози, що змішалися з залишками вчорашнього «магічного гриму». — Я виснажую людей. Я перетворюю їхнє життя на декорації для свого театру, а коли вони втомлюються бути акторами — я дивуюся, чому вони тікають.

​Вадим зрадив її з Наталею, бо шукав притулку від хаосу. Андрій втік у готель, бо хаос став нестерпним.

​Вона встала і підійшла до дзеркала. Її відображення виглядало жалюгідно.

— Ти не головна героїня роману, Марі, — сказала вона сама собі. — Ти просто жінка, яка руйнує все, до чого торкається, бо не вміє поважати чужий спокій.

​Марі зрозуміла: якщо вона зараз не зміниться, її життя так і залишиться чергою з покинутих будинків і втомлених чоловіків, які колись її любили, але не змогли вижити поруч.

​Вона підійшла до шафи, дістала великі чорні мішки для сміття і почала діяти.

Спочатку в мішок полетіли всі її рожеві пір’їнки, розсипані блискітки та ароматичні свічки «Дика мандрагора». Потім вона зняла зі стін усі свої стікери про «Звуки тролів».

​Вона терла підлогу так люто, ніби намагалася вимити з цього будинку саму себе. Вона вичистила кухню до такого блиску, що в стільниці можна було побачити своє відображення. Ніякої лаванди. Ніякої паприки. Тільки запах прибраної оселі та свіжого повітря.

​Вона зібрала свою валізу. Туба, планшет, кілька суконь — усе, з чим вона сюди приїхала. Вона залишила на столі лише одну річ — той самий лист, який почала писати.