13

​Розділ 13. Десант із туманного Альбіону

​Міжнародний аеропорт «Бориспіль» за свою довгу історію бачив чимало дивних пасажирів, екстравагантних зірок та офіційних делегацій, але поява цієї трійці змусила навіть суворих прикордонників та митників відірватися від своїх паперових горнят із кавою. Троє високих британців, у бездоганно відпрасованих, довгих плащах ідеального крою, кольору мокрого лондонського асфальту стояли посеред галасливого залу прильоту. Вони трималися настільки стримано й відчужено, що виглядали як справжні інопланетяни, які під час міжгалактичного перельоту випадково приземлилися не на тій планеті й тепер з легкою цікавістю вивчали місцеву фауну. Попереду цієї невеликої, але вельми поважної процесії йшов містер Віттекер — людина-легенда банківського світу, чиє суворе обличчя, здавалося, було висічене з монолітного граніту десь у туманних скелях Шотландії. Його погляд сканував простір із холодною точністю комп'ютера.

​— Андрію, дивись, он вони! Ну точно ж вони! — Марі раптом підстрибнула на місці, ледь не збивши з ніг випадкового перехожого, і почала відчайдушно розмахувати величезним саморобним плакатом.

​Замість банальних імен чи назви фінансової установи на ватмані аквареллю було розмашисто намальовано вогнедишного дракона, який у своїх пазуристих лапах міцно стискав офіційний, суворий логотип лондонського банку. Нижче красувався розмашистий напис маркером: «Mr. Whittaker! Сюди! Welcome to the lair!» (Ласкаво просимо до лігва!).

​Андрій, який стояв поруч у темних сонцезахисних окулярах — виключно для того, щоб під ними хоч якось приховати свій безмежний сором і вдавати, що він тут взагалі ні до чого, — приречено й дуже важко зітхнув.

​— Марі, я благаю тебе, опусти плакат. І взагалі, «лігво» — це, м'яко кажучи, далеко не найкраще слово для початку серйозної ділової зустрічі з іноземними інвесторами.

​— Mr. Gorenko? — містер Віттекер тим часом впевненою ходою підійшов прямо до них, підозріло й дуже уважно розглядаючи лускатого дракона на плакаті. Потім його погляд перемістився на дівчину. — А це, я так розумію, та сама... ексцентрична чаклунка-консультантка, про яку йшлося в листі?

​— Марі Островська, креативний директор вашого майбутнього грандіозного успіху! — Марі з такою щирою радістю видала глибокий класичний реверанс, що її важка картонна тубус-капсула, яка висіла на плечі, хитнулася по дузі й ледь не збила фетровий капелюх із голови переляканого асистента Віттекера. — Ми тут порадилися і вирішили, що п'ятизіркові готелі — це занадто нудно, банально й прісно для таких фінансових геніїв, як ви. Тому жодних готелів! Ви будете жити прямо у нас! У нашому справжньому творчому штабі тут, у Борисполі!

​Андрій відчув, як усередині все похололо, а коліна зрадницьки підкосилися. Перед очима промайнули всі його зруйновані уявлення про бізнес-етикет.

​— Марі... — процідив він крізь зуби, намагаючись тримати обличчя. — Ми це абсолютно не обговорювали. Хлопці звикли до сервісу, а не до...

​— Але Андрію! — вона миттєво обернулася до нього, і в її великих очах спалахнуло таке щире, дитяче сяйво, проти якого не існувало жодних аргументів. — Подумай сам! Тільки так, повністю занурившись у наше середовище, вони зможуть відчути «Лавандову стратегію» на повну потужність! У нас усе готово: є чудова вільна кімната — ну, твоя колишня бібліотека, де тепер склад моїх полотен, — і величезний надувний матрац у формі рожевої хмаринки!

​Британці повільно переглянулися між собою. В повітрі над залом прильоту повисла настільки густа й довга пауза, що в ній легко міг би поміститися цілий пролив Ла-Манш разом із поромами.

​— Жити в приватному будинку? — нарешті дуже повільно, зважуючи кожен звук, промовив містер Віттекер. — Безпосередньо в самому серці... «Лавандового хаосу»?

​— Саме так і ніяк інакше! — Марі, не гаючи ні секунди, спритно підхопила величезну шкіряну валізу Віттекера, яка важила, здається, як половина її самої, і рішуче потягнула до виходу. — У нас на вас чекає гарячий борщ, наш фікус, який за сумісництвом є стратегічним об’єктом №2, і справжній капітан гвардії, який особисто охоронятиме ваш спокій від будь-яких раптових збоїв у системі!

​— Це... вельми незвично і дуже нетрадиційно для нашої практики, — містер Віттекер раптом зупинився, і куточок його зазвичай непорушних губ ледь помітно сіпнувся вгору у прихованій посмішці. — Знаєте, у Лондоні все наше життя настільки передбачуване, розписане по хвилинах і нудне, що я, мабуть, уже й забув, як це — спати на «хмаринці». Ми згодні, це чудовий експеримент. Lead the way, Ms. Ostrovska.

​Коли кросовер Андрія, вщерть забитий здивованими британцями, їхніми дорогими дорожніми сумками та незліченними паперовими ескізами Марі, які вона скрізь носила з собою, нарешті під’їхав до його будинку, Андрій подумки молився лише про одне. Він благав усі вищі сили, щоб Марі перед виїздом в аеропорт не забула прибрати той самий нещасний розплавлений трекпад із головного обіднього столу.

​— Welcome to our castle! Ласкаво просимо до нашого замку! — урочисто оголосила Марі, з розмаху відчиняючи вхідні двері й пропускаючи гостей уперед.

​Британська делегація чинно зайшла всередину. Містер Віттекер зробив кілька кроків і раптово зупинився посеред вітальні. Його погляд застиг на колись ідеально вирівняному торшері, який тепер після ранкових подій стояв під хвацьким кутом. Величезна світла стіна, яка раніше була зразком мінімалізму, тепер була повністю обклеєна різнокольоровими стікерами з дивними розмашистими написами: «Звуки тролів для презентації», «Бюджет дракона (затвердити)» та «Помилка 404: Магія в коді не знайдена».

​— It’s... vivid, — дуже ввічливо, з істинно британською дипломатичністю зауважив молодий асистент, обережно балансуючи на одній нозі, щоб випадково не наступити на розсипане біля дивана фігурне печиво, яке Марі  гордо називала «драконячими яйцями».

​— Ой, та що ви, це ви ще не бачили нашої ванної кімнати! — весело вигукнула Марі, забираючи у них плащі. — Там у нас панує тотальний контроль! Кожна поличка і кожен тюбик особисто підписані й промарковані Андрієм. Так що майте на увазі, коли заходите туди — ви автоматично потрапляєте в зону «Біологічної загрози», містер Віттекер!