9

Розділ 9. Великий розкол

​Коли важкі дерев'яні двері на другий поверх нарешті зачинилися із глухим лузком, Андрій ще щонайменше хвилину стояв нерухомо посеред вітальні, міцно стискаючи зуби так, що на щелепі випнулися жорсткі жовна. Його зазвичай бездоганне самоволодіння дало серйозну тріщину. Потім він різким, лютим рухом схопив зі столу понівечені, обвуглені уламки лімітованого трекпада й швиргнув їх глибоко в смітник під раковиною. Металевий брязкіт відлунився від стін порожньої кухні.

​Хлопець повернувся до свого робочого кабінету і важко сів на стілець, намагаючись дихати рівно й розмірено.

​«Нарешті абсолютна тиша», — агресивно переконував він сам себе, вдивляючись у темні вікна. — «Нарешті в цьому домі ніхто не лоскоче мені ніс клятим гусячим пером, не розсипає рожевий глітер по кутках і не підпалює моє найближче професійне майбутнє».

​Але бажана, вистраждана тиша чомусь не приносила жодного полегшення. Навпаки, вона тиснула на вуха своєю стерильністю. А за вікном тим часом продовжував лютувати справжній катаклізм: гуркотів такий оглушливий, безперервний грім, що здавалося, ніби весь Бориспіль разом із його приватним сектором вирішив раз і назавжди провалитися під землю.

​Він просидів так годину, безцільно витріщаючись у мерехтливі символи на екрані, аж поки внутрішня напруга не досягла критичної точки.

​— Чорт з тобою, Марі! — раптово, напівголосно вигукнув він у темну порожнечу великої кімнати, не витримавши цього мовчазного тиску та піднявся сходами до дівчини,але  її у кімнаті мне було.Він вискочив на вулицю навіть без куртки. Холодний, шквальний дощ миттєво, за лічені секунди просочив його тонку білу футболку, яка важко прилипла до тіла. Весь двір тонув у суцільних потоках води. Андрій гарячково оббіг усю територію навколо будинку, зазирнув за темний кут гаража, де дівчина ще кілька днів тому з дитячим ентузіазмом намагалася посадити якусь свою «магічну цибулю», але там було абсолютно, загрозливо порожньо. Тільки мокра трава пригиналася до землі від сильних поривів вітру.

​У голові миттєво спалахнув найгірший сценарій. Не гаючи ні секунди, він забіг до будинку та схвалив вітрову, потім застрибнув у свій кросовер, завів двигун і на великій швидкості виїхав за розчинені ворота, розсікаючи калюжі.

​Андрій повільно котився затишними, але зараз повністю вимерлими вулицями приватного сектору, на повну потужність висвічуючи дальнім світлом фар мокрі узбіччя та паркани. Паніка всередині починала розростатися з геометричною прогресією. Де вона взагалі могла бути в таку негоду? Вона ж цей Бориспіль знає виключно з квадратного вікна його машини, коли вони зрідка їздили за продуктами! Вона ж банально загубиться у цих однакових провулках!

​І тут його мозок, натренований шукати логічні закономірності навіть у повному хаосі, раптово видав чітку асоціацію. П'ята, дванадцята і сімнадцята — це ж були ті самі магічні цифри з її хаотичного блокнота. Йому терміново потрібно їхати на автобусну зупинку.

​Він різко викрутив кермо, затиснув педаль газу і рвонув до тієї самої старої зупинки на виїзді з району, де ще недавно він так самовпевнено «рятував» її від повного логістичного колапсу та нерозуміння розкладу транспорту. ​Вона була саме там. Маленька, самотня, майже невидима постать під дірявим, іржавим козирком приміської зупинки. Марі сиділа на самому краєчку мокрої лавки, щосили притиснувши до грудей свій великий пластиковий тубус із кресленнями та рукописами. Одяг повністю прилип до її крихкого тіла, а чорна туш (яка, звісно ж, за законом жанру теж була з дрібними блискітками) розтеклася від сліз і дощу по щоках, нагадуючи якийсь чудернацький бойовий окрас ельфа-невдахи.

​Андрій різко, із вереском гальм загальмував прямо перед зупинкою, вискочив із салону машини в саму гущу зливи й за кілька широких кроків підбіг до неї.

​— Ти що, взагалі з глузду з'їхала?! — крикнув він, намагаючись перекричати шум дощу, хоча в його голосі зараз було значно більше переляку, ніж гніву. — Тут навколо гроза, шалені блискавки, а ти сидиш на залізній, струмопровідній зупинці з величезною металевою тубою в руках! Ти що, спеціально хочеш, щоб у тебе влучив прямий розряд?!

​Марі повільно, наче через силу, підняла на нього свої великі очі. У їхньому погляді зараз не було абсолютно ніякої злості чи образи — лише безмежна, всепоглинаюча втома від цього занадто складного для неї світу.

​— Маршрутки немає, Андрію, — тихо, ледь чутно промовила вона, і її губи помітно тремтіли від холоду. — Ти був абсолютно правий, як завжди. Твоя система не працює. І я... я теж чомусь зовсім не працюю в цьому твоєму правильному світі.

​Андрій раптово замовк на пів слові. Уся його недавня злість, роздратування через знищені речі та зіпсований вечір в один момент просто випарувалися, залишивши по собі лише дивне, щемливе й тягуче відчуття десь глибоко в грудях. Це була якась системна помилка, яка не лікувалася жодним відомим йому перезавантаженням. Він мовчки сів поруч із нею на холодну, забризкану краплями лавку, абсолютно не зважаючи на те, що його власні джинси миттєво стали наскрізь мокрими.

​— Марі... — м'якше почав він, дивлячись на свої руки. — Я... я насправді наговорив тобі купу зайвого. Той трекпад — це просто шматок бездушного заліза. Його можна замовити в інтернеті й купити знову в будь-який момент. А от унікальну карту Середзем'я, яку ти так самовіддано намагалася врятувати в каструлі з моїм лавандовим борщем... таку карту точно ніде в світі більше не знайдеш.

​Він одним рухом зняв свою об'ємну куртку, яку встиг прихопити з сидіння машини, й обережно, але надійно накинув їй на тремтячі плечі, ховаючи дівчину від холодного вітру.

​— Ти не помилка в моєму житті, Марі. Ти просто... надзвичайно складний, нелінійний код. Який я, як виявилося, тепер дуже сильно хочу розгадати. Попри всі труднощі.

​Марі голосно шмигнула мокрим носом, кутаючись у його велику, теплу куртку, яка пахла його одеколоном та кавою.

​— Але ж ти сам назвав мене справжнім хаосом...